Доступність посилання

ТОП новини

Увага! Презентація рубрики “Четвертий парламент: час вибору”


Увага! Презентація рубрики “Четвертий парламент: час вибору”

Київ, 4 липня 2001 - Презентацію рубрики “Четвертий парламент: час вибору” почну з цитування Конституції України, п‘ятиріччя якої недавно відсвяткували.

“Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Чергові вибори до Верховної ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом “, - мовиться у Конституції.

Отже, до парламентських виборів залишається менше року, а Закону про вибори народних депутатів ще не має. Останній раз вибори до Верховної Ради відбувалися за так званою мішаною системою: 50% депутатів балотувалося в мажоритарних округах і стільки ж пройшли за партійними списками. Однак, Конституційний суд України визнав близько 20 положень цього закону такими, що суперечать Конституції.

Кілька разів депутати ухвалювали законопроект, що передбачає вибори виключно на пропорційній системі, тобто за партійними списками. Але президент України категорично не погоджується з партійними виборами і користується правом вето.

Нині парламентарії пішли на компроміс і схвалили законопроект, який передбачає, що чверть парламенту обиратиметься в мажоритарних округах, а решта підуть за партійними списками. Але і ця ситуація гаранта конституції не влаштовує. Як заявив його представник у парламенті Роман Безсмертний, вже готові усі матеріали для накладання вета і цього закону про вибори.

Що ж робити? Говорить голова Верховної ради Іван Плющ:

“ Я не буду поки що називати автора, але від двох суб’єктів погоджувальної ради звучала ця пропозиція: пролонгувати Верховну Раду нинішнього скликання на чотири роки. Як тут не сміятися? Кажуть, нема законів”

Це, звичайно – жарт. А серйозно ситуацію коментує активіст розробки нового закону про вибори Борис Безпалий, партія “Реформи і порядок”, фракція “Реформи конгрес”.

Отже, Борис Безпалий:

“По-перше закон все-таки є. Кажуть, що він не відповідає Конституції, а він просто є дуже недосконалий, мало запобіжників щодо фальсифікацій, особливо в частині оскарження неправомірних рішень.

Проте, нехай буде стара виборча система, але новий виборчий закон”.

Комуністи України, згідно з соціологічними дослідженнями, прийдуть до парламенту за будь-якого виборчого закону. Перший секретар ЦК КПУ Петро Симоненко не боїться навіть природнього звуження літнього комуністичного електорату. Він стурбований лише можливими фальсифікаціями. З Петром Симоненком розмовляла наша кореспондентка Майя Нагорняк.

Майя Нагорняк:

“Якими будуть , на Вашу думку , парламентські вибори для комуністів? Чи впевнені ви, що комуністам вдасться мати більшість у парламенті, як це і було на виборах 1998-го року”

Петро Симоненко:

“Ми виходимо з іншої позиції: для нас головне сьогодні – забезпечити чесність і законність виборів, щоб наші виборці самі визначилися відносно підтримки чи політичної партії, чи конкретного кандидата, який буде висуватися на мажоритарному окрузі. Президент та його оточення зараз займаються тим, щоб сформувати “кишеньковий парламент”, який би вніс зміни до Конституції і пролонгував на другий термін його повноваження як президента”.

Віктор Міняйло продовжує:

Мудрі люди стверджують, що той, хто забуває історію, приречений на її повторення. Парламентські вибори 90 року видаються вже ДАВНЬОЮ історією. Адже, докорінно змінилася політична ситуація. Немає ані радянського союзу, ані української радянської соціалістичної республіки, ані керівної і спрямовуючої партії. Але все ж, видається, ті вибори були вельми повчальними у зв‘язку із проблемами, які жваво дебатуються нині: щодо оптимального типу виборчої системи, запобігання застосування владою адміністративного ресурсу, єдності демократичних сил, тощо.

Історію нагадує Сергій Грабовський:

“Парламентські вибори 1990 року видаються вже давньою історією. Адже докорінно змінилася політична ситуація. Немає ані Радянського Союзу, ані УРСР, ані “керівної та спрямовуючої” партії. Але все ж, видається, ті вибори були вельми повчальними у зв‘язку із проблемами, які жваво дебатуються нині: щодо оптимального типу виборчої системи, запобігання застосування владою “адміністративного ресурсу”, єдності демократичних сил тощо.

Почнемо із виборчого законодавства. Мажоритарна система, яку зараз майже всі політики й політаналітики вважають недемократичною, тоді являла собою верх демократії. І саме за її впровадження точилася напружена боротьба. Мало хто пам‘ятає, мабуть, що у проект Закону про вибори були закладені норми щодо обрання третини депутатів не на виборчих дільницях, а безпосередньо від громадських організацій радянського штибу, Компартії та комсомолу. Причому обирати повинні були, наприклад, не всі члени КПУ, а тільки члени ЦК на своєму пленумі. Годі й казати, що така система забезпечувала б автоматичне панування номенклатури у Верховній Раді. І осоружна тепер “мажоритарка” за конкретних історичних обставин стала значним кроком до демократії. Про багатопартійні вибори тоді ніхто й не говорив. Адже які можуть бути багатопартійні вибори, коли існує одна-єдина партія?

У розпорядженні номенклатури і тоді був “адміністративний ресурс”. Тобто – можливість тиску на виборців та фальшування результатів голосування. Парадокс, але факт: такої обробки електорату, яка здійснюється в інтересах чинної влади через мас-медіа, як нині, у ті часи не було. Номінально державні газети, радіостанції й телеканали дозволяли собі значно критичнішу налаштованість щодо влади, ніж більшість теперішніх “незалежних” мас-медіа. Тиск на виборців давав результати хіба що у малих містечках та селах. Так само, як і фальшування результатів голосування. Де були спостерігачі на виборчих дільницях від Руху, “Зеленого світу”, “Меморіалу”, Товариства української мови – там фальшування голосування унеможливлювалося. Романтичні націонал-демократи були непідкупними і незалякуваними. Принаймні, у ті часи.

Але та ж сама романтика і впевненість у своїй перемозі зіграла чимало злих жартів з супротивниками радянського комунізму. Попри домовленість щодо створення Демблоку, у численних виборчих округах (передусім у великих містах) на одне місце претендували часом до десятка демократів різного ґатунку. В результаті або до Верховної Ради проходив партократ, або (внаслідок специфіки тодішньої системи голосування) вибори визнавалися такими, що не відбулися.

Як видається, номенклатура за минулі одинадцять років навчилася більшого, ніж демократи. У плані і використання “адміністративного ресурсу”, і приборкання мас-медіа, і, звичайно, укоськання незалежних спостерігачів. А от розпорошеність демократів з того часу тільки зросла. Демократична чверть Верховної Ради першого скликання – це справді був максимум, на який могли тоді спромогтися антикомуністичні сили. Тепер представництво демократичних сил у парламенті є меншим, ніж їхня популярність у суспільстві.”

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG