Прага, 20 липня 2001 – Сучасна олігархи, звичайно ж не рівня олігархам Древньої Греції, бо кодекси честі, так би мовити, у них різні. Стародавні можновладці мали своєрідний неписаний звід правил суспільної еліти, якого сучасні скороспілі багачі України або не мають, або ж соромляться оприлюднювати, бо лексика його мабуть нічим не ліпша ніж на останніх скандальних аудіо з Києва. Але все таки – що ж це за люди?
Колись один філософ, ім’я якого історія замовчує, дуже гостро охарактеризував олігархів, як своєрідну лігу чи коаліцію тих, хто бажає споживати не виробляючи, жити не працююючи, займати всі посади, не будучи у змозі їх виконувати, користуватися всіма почестями, не заслуговуючи їх. Але й ці характеристики далеко не відображають суть сучасних олігархів.
З рік тому, будучи в Україні, американський політик Збігнєв Бжезинський у відповідь на запитання про українські політичні партії, сказав, що він не бачить тут таких а, насамперед, кілька правлячих кланів, котрі прагнуть видавати свої вузькі власні інтереси за суспільні але це виходить у них не краще, як у римських аристократів пізньої імперії. Пам”ятаєте, головне їхнє гасло: “Після нас хоч потоп”. Оце вже ближче до програми сучасних аристократів. Або ж гасло четвертого номера українського часопису «Олігарх» - «Обіцяй, сила на твоєму боці».
А деякі українські політологи вважають, що “олігархи - це особи, котрі самостійно, завдяки власному капіталові і особистим якостям, створили неформальні \ читай – незаконні\ об”єднаня фінансово-промислових структур, політичні, громадські інститути, ЗМІ”. Але таке визначення могли створити, насамперед, лише ті київські політологи, котрі фінансуються за рахунок тих же олігархів, бо воно змішує поняття політичної демократії і відкритості з аморфними, блатними, правилами злочинних угруповувань, котрі абсолютно некомфортно почувають себе у рамках закону й суспільної справедливості. Тобто, спроби вивести теоретичні закони виникнення нинішніх кланів, як щось нібито нормальне, закономірне і обгрунтовування їх намірів захопити владу перспективами так званої “олігархічної революції” є не що інше, як авантюрна політична гра у розрахунку на відсталу, затуркану, сіру масу суспільної більшості. У таких випадках, як писав колись полтавчанин Володимир Короленко, ошуканому народові можна лише поспівчувати.
Нинішні політологи характеризують сучасних українських олігархів, як угруповання, що кучкуються у своєрідну касту, котра абсолютно байдужа до проблем народу, і бореться лише за максимальну близкість до влади та право вершити долі людей, так би мовити, одним порухом пальця, навіть коли йдеться й про життя неугодних їм вільнодумців. Тобто, більшість з них заради збереження своїх незаконно нажитих, багатомільярдних капіталів та гарячкового хапання за владу, як важіль брутальної антисуспільної сили, готові на будь-які злочини. Такі клановики, як правило, без моралі й карних імперативів і покладаються на номенклатурну недоторканість створену згори, на блатну кругову поруку, і лише подекуди –на “кумівство”. Вони не проти того, щоб навіть спеціальним законом України взагалі відгородити їх від будь-якої відповідальності у особливу суспільну касту. До цього не насмілювалися багачі навіть у стародавніх Афінах і в Древньому Римі, бо схилялися перед рівністю вільних перед законом, не зважаючи на тлінні багатства. З приводу українського проекту закон про олігархів можна зауважити словами філософа - брутальність злодіїв не знає меж. Недарма один український мудрагель охарактеризував українських олігархів в Інтернеті приблизно так: “Це люди, котрі більшу частину свого життя займалися спекуляцією унітазами, крали м”ясо у ковбасних цехах; прикривалися пагонами прапрощиків, будучи мародерами у зоні Чорнобиля; розкрадали кукурудзу, прикриваючись печатками голів колгоспів, колишні парткомівські алкаші на великих оборонних поштових ящиках, торгівці дешевим отруйним технічним спиртом замаскованим під різні спотикачі для народу… і список цей можна продовжувати”. Чим далекі від правди слова. Але ці характеристики не залишають ніяких ілюзій з приводу політичної культури нинішніх українських олігархів і щодо майбутнього народу, котрий вони щоденно, без будь-якої напруги, обкрадають. Вражає пасивність і мовчанка українського люду, про який зарубіжні політологи пишуть сьогодні, як про абсолютно політично байдужий і непротестний щодо владного свавілля олігархічних кланів над ним. Можливо пересічний громадянин України вважає за старогрецьким філософом Монімом, що «багатство - це блювотина долі».
Колись один філософ, ім’я якого історія замовчує, дуже гостро охарактеризував олігархів, як своєрідну лігу чи коаліцію тих, хто бажає споживати не виробляючи, жити не працююючи, займати всі посади, не будучи у змозі їх виконувати, користуватися всіма почестями, не заслуговуючи їх. Але й ці характеристики далеко не відображають суть сучасних олігархів.
З рік тому, будучи в Україні, американський політик Збігнєв Бжезинський у відповідь на запитання про українські політичні партії, сказав, що він не бачить тут таких а, насамперед, кілька правлячих кланів, котрі прагнуть видавати свої вузькі власні інтереси за суспільні але це виходить у них не краще, як у римських аристократів пізньої імперії. Пам”ятаєте, головне їхнє гасло: “Після нас хоч потоп”. Оце вже ближче до програми сучасних аристократів. Або ж гасло четвертого номера українського часопису «Олігарх» - «Обіцяй, сила на твоєму боці».
А деякі українські політологи вважають, що “олігархи - це особи, котрі самостійно, завдяки власному капіталові і особистим якостям, створили неформальні \ читай – незаконні\ об”єднаня фінансово-промислових структур, політичні, громадські інститути, ЗМІ”. Але таке визначення могли створити, насамперед, лише ті київські політологи, котрі фінансуються за рахунок тих же олігархів, бо воно змішує поняття політичної демократії і відкритості з аморфними, блатними, правилами злочинних угруповувань, котрі абсолютно некомфортно почувають себе у рамках закону й суспільної справедливості. Тобто, спроби вивести теоретичні закони виникнення нинішніх кланів, як щось нібито нормальне, закономірне і обгрунтовування їх намірів захопити владу перспективами так званої “олігархічної революції” є не що інше, як авантюрна політична гра у розрахунку на відсталу, затуркану, сіру масу суспільної більшості. У таких випадках, як писав колись полтавчанин Володимир Короленко, ошуканому народові можна лише поспівчувати.
Нинішні політологи характеризують сучасних українських олігархів, як угруповання, що кучкуються у своєрідну касту, котра абсолютно байдужа до проблем народу, і бореться лише за максимальну близкість до влади та право вершити долі людей, так би мовити, одним порухом пальця, навіть коли йдеться й про життя неугодних їм вільнодумців. Тобто, більшість з них заради збереження своїх незаконно нажитих, багатомільярдних капіталів та гарячкового хапання за владу, як важіль брутальної антисуспільної сили, готові на будь-які злочини. Такі клановики, як правило, без моралі й карних імперативів і покладаються на номенклатурну недоторканість створену згори, на блатну кругову поруку, і лише подекуди –на “кумівство”. Вони не проти того, щоб навіть спеціальним законом України взагалі відгородити їх від будь-якої відповідальності у особливу суспільну касту. До цього не насмілювалися багачі навіть у стародавніх Афінах і в Древньому Римі, бо схилялися перед рівністю вільних перед законом, не зважаючи на тлінні багатства. З приводу українського проекту закон про олігархів можна зауважити словами філософа - брутальність злодіїв не знає меж. Недарма один український мудрагель охарактеризував українських олігархів в Інтернеті приблизно так: “Це люди, котрі більшу частину свого життя займалися спекуляцією унітазами, крали м”ясо у ковбасних цехах; прикривалися пагонами прапрощиків, будучи мародерами у зоні Чорнобиля; розкрадали кукурудзу, прикриваючись печатками голів колгоспів, колишні парткомівські алкаші на великих оборонних поштових ящиках, торгівці дешевим отруйним технічним спиртом замаскованим під різні спотикачі для народу… і список цей можна продовжувати”. Чим далекі від правди слова. Але ці характеристики не залишають ніяких ілюзій з приводу політичної культури нинішніх українських олігархів і щодо майбутнього народу, котрий вони щоденно, без будь-якої напруги, обкрадають. Вражає пасивність і мовчанка українського люду, про який зарубіжні політологи пишуть сьогодні, як про абсолютно політично байдужий і непротестний щодо владного свавілля олігархічних кланів над ним. Можливо пересічний громадянин України вважає за старогрецьким філософом Монімом, що «багатство - це блювотина долі».
