Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:44

Ми мріяли про море…


Ми мріяли про море…

Прага, 2 серпня 2001 – Судячи із щільності нинішнього заповнення азово-чорноморських пляжів і можливості зустріти нашого українського брата десь чи на Кіпрі, чи на Кріті, сьогодні, навіть у віддаленому українському присілку набагато менше тих, хто ніколи не вмочив хоча б мізинний палець лівої ноги у якесь солоне, ближнє чи дальнє море, тим більше, що України має свій флот, як військовий, так і торговий, і навіть - контрабандистський. А в часи дитинства кінця 50-початку 60 –х більшість дітлахів могли лише снити синіми морським просторами та мріяти про втечу з українського сільського ставка на якусь морську баржу чи океанський парусник.

Дідунь мій, коли вдома заходила мова про відпочинок чи далекий і міфічний морський курорт, знав завжди щось таке з перцем докинути, мовляв, найкращий курорт для нас селюків, ген, на городі з сапою чи кинути на хвильку косу, вскочити у ставок, упірнути спітнілою кучмою в багно, та знову кости, косити…Або ж пасти худобу в байраках та вибалках і слухати плач степової чайки, яка неначе тужить за своїми далекими морськими родичами…Чи раненько по росі, після літньої грози, майнути через долину до лісу за запахом суниць і щойно вилізлим з під пнів боровиками… Але одного разу дідунь чомусь зрадив своїм традиційним жартам на тему сільських курортів і сказав, підморгнувши при мені, своєму ще старшому друзяці, сусідові:«А пам’ятаєш, Антін, як ми утікали на море на товарнякові, ото було, не то, що оця шмаркачня нинішня (кивнув на мене восьмилітнього) кисне у ставку, якби нас не зняла у Зятківцях міліція точно добралися б до Одеси…» Я був здивований, чи дідуган жартує, чи справді колись втікав на море?… Але взяв це до пам’яті, бо за кілька днів після вечірнього перегляду у клубі фільму «Морський вовк» виникла і з моїми друзями своєрідна морська бригада десь з п’яти підлітків під командою трошки старшого мого сусіда Міті Шпакодрая. Після дідового спогаду я не мав сумніву у доцільності нашої раптової втечі на море. З клубу ми відразу шмигонули на останній автобус до райцентру…

У місті був залізничний вокзал і наш розрахунок виглядав просто: одразу ж потрапити на романтичний товарняк до Одеси. Але виявилося, що паровоз потягне щось підходяще лише зранку та й то до сусідньої великої станції - Зятківців, а вже звідти відкривається переспектива «залізничного пробігу» до синього Чорного моря. Та у нас, при думці про наступну ніч, та бурчанні у голодних животах, морська гарячка трохи спала. Мітя привів команду, зглоднілих і похнюплених, на одну з глухих райцентрівських вуличок, до своєї тітки, котрій збрехав щось про футбол і про запізнення на останній вечірній автобус до села. Та здивована повірила, нагодувала «морських вовків» яєшнею і поклала спати на сіно, на горищі. Рано-раненько Мітя зігнав нас всіх по драбині у двір і в сірих передранкових сутінках повів п’ятьох, заспаних і не дуже оптимістичних щодо майбутних морських пригод, до районного залізничного вокзалу. З-за рогу товарного складу поблизу єдиної широкої колії ми із страхом намітили підходящий пошарпаний багатьма дорогами товарний вагон, котрий залізничник причепив до кашляючого димом паровоза і встигли всокчити до відкритих розсувних дверей, та розтривожені запахами дусту, цементу, вугілля і ще чогось, приготувалися до невідомої далекої подорожі. Але грізний окрик червонокашкетного чергового станції у отвір товарняка: «Ану вилазьте, приїхали!», опустив нас на привокзальну площу. Виявилося за хвильку, що до Зятківець паровоз вже тягне цього ранку дві платформи з гравієм і нам вже не світило, та й, по правді, не дуже хотілося, вибиратися цього разу у далеку дорогу, до моря….

До сільського автобуса нас, охлялих та пригнічених, водій милостиво пустив. Відразу ж по приїзду до рідного села, яке нам здалося того ранку особливо привітним, ми поринули у теплі хвилі рідного ставка. Слух про повернення «морських шмаркачів» миттєво дійшов до наших матерів і бабусь, бо вони прибігли, одна за одною, з різних кутків, до нашого сільського моря, котра з дрючком, котра з мокрим рушником…Дісталося й мені, правда, я намагався звалити все на діда. І він потім, перш ніж жартувати, оглядався на мене. Але одного разу, десь через років п’ять після нашої невдалої втечі до Одеси, все ж таки натякнув сусідові Антонові: «А пам’ятаєш, Бецю, - так він його по- вуличному кликав, - як ми колись до Америки втікали, - і додав, із посміхом глянувши на мій трохи ширше розкритий рот, - А жаль, що за Зятківцями колія скінчилася…». Та мене так вже тоді було не обдурити, бо я знав, що до Америки поїзди, на жаль, навіть із Вінниці, не ходять…

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG