Київ, 2 серпня 2001 - Демонстративне вбивство журналіста Ігоря Александрова у Слов‘янську, на перший погляд, мало б не тільки жахнути своєю безглуздою жорстокістю – вбивали по-звірячому, бейсбольними бітами. Розправа могла ще й здивувати жорстокою безглуздістю – навіщо було вбивати навіть невгодного журналіста, який уже продав свою телерадіокомпанію і не міг становити серйозної загрози в купленому-перекупленому регіоні. Особливо з огляду на те, що президент України нібито взяв усі злочини під особистий контроль і послав до Слов‘янська не кого іншого, як секретаря Ради нацбезпеки та оборони, колишнього кадебіста Евгена Марчука, у якого за старою звичкою скрізь мали б бути свої “вуха” та “очі”.
Однак журналіста вбили, і ніщо не допомогло. І, в принципі, не могло допомогти, бо після всього галасу, що стався після вбивства Александрова, за кілька днів ще одного масмедійника застрелили на порозі власної квартири, а ще одного побили прямо на вулиці. А це означає одне – журналісти знову стали об‘єктами вже не тільки підвищеної уваги, а ще й помсти. Звісно, з боку тих, кому потрібні їх послуги напередодні виборів, але кому непотрібна певна розкутість журналістів, яка прийшла разом зі свободою після смерті та скандалу навколо справи Гії Гонгадзе.
По-перше, незважаючи на все певні політико-кримінальні сили знову пробують елементарно і цілком свідомо залякати журналістів, особливо регіональних. Розрахунок цих убивць з бейсбольними бітами, з дорогими, але несвіжими манжетами костоломів простий – після справи Гонгадзе, безерезультатних спроб з‘ясувати істину в ній навіть після наказів Кучми суспільтсво стомилося думати про вбитих журналістів. Але журналісти про своїх колег дізнаються швидко, а тому тричі подумають і приміряються до долі забитих, аніж спробують протестувати чи якось там відстоювати свободу творчості, об‘єктивність чи неупередженість.
По-друге, йдеться ще й про елементарну помсту з боку новітніх “господарів життя”, яких страшенно налякала справа Гонгадзе. Справді, був певний період часу, коли здавалося, що нинішня корумпована і недолуга система влади впаде і чимало тих, хто сьогодні жирує, буде відкинуто від корита. Від владних повноважень різного рівня. Від усіх тих благ, які дає зрощення владного крісла з прихватизаційно-корупційними можливостями.
Тож сьогодні, коли стало очевидно, що суспільство звикло до вбивств, европейці та американці знову побачили в Кучмі “гаранта” і “демократа”, а накази глави держави “знайти і розібратися” виявилися порожньою проформою, журанлістам помстилися. Мовляв, ви думали, що чужою смертю волю завоюєте, так нате вам -- кулями, кастетами і бейсбольними бітами -- умийтеся.
А те, що Леонід Кучма нібито дбає про журналістів, до уваги брати не слід. Що він іще міг сказати, коли ті, хто сьогодні бореться за владу будь-якими засобами, борються ще й за вплив на президента.
Однак журналіста вбили, і ніщо не допомогло. І, в принципі, не могло допомогти, бо після всього галасу, що стався після вбивства Александрова, за кілька днів ще одного масмедійника застрелили на порозі власної квартири, а ще одного побили прямо на вулиці. А це означає одне – журналісти знову стали об‘єктами вже не тільки підвищеної уваги, а ще й помсти. Звісно, з боку тих, кому потрібні їх послуги напередодні виборів, але кому непотрібна певна розкутість журналістів, яка прийшла разом зі свободою після смерті та скандалу навколо справи Гії Гонгадзе.
По-перше, незважаючи на все певні політико-кримінальні сили знову пробують елементарно і цілком свідомо залякати журналістів, особливо регіональних. Розрахунок цих убивць з бейсбольними бітами, з дорогими, але несвіжими манжетами костоломів простий – після справи Гонгадзе, безерезультатних спроб з‘ясувати істину в ній навіть після наказів Кучми суспільтсво стомилося думати про вбитих журналістів. Але журналісти про своїх колег дізнаються швидко, а тому тричі подумають і приміряються до долі забитих, аніж спробують протестувати чи якось там відстоювати свободу творчості, об‘єктивність чи неупередженість.
По-друге, йдеться ще й про елементарну помсту з боку новітніх “господарів життя”, яких страшенно налякала справа Гонгадзе. Справді, був певний період часу, коли здавалося, що нинішня корумпована і недолуга система влади впаде і чимало тих, хто сьогодні жирує, буде відкинуто від корита. Від владних повноважень різного рівня. Від усіх тих благ, які дає зрощення владного крісла з прихватизаційно-корупційними можливостями.
Тож сьогодні, коли стало очевидно, що суспільство звикло до вбивств, европейці та американці знову побачили в Кучмі “гаранта” і “демократа”, а накази глави держави “знайти і розібратися” виявилися порожньою проформою, журанлістам помстилися. Мовляв, ви думали, що чужою смертю волю завоюєте, так нате вам -- кулями, кастетами і бейсбольними бітами -- умийтеся.
А те, що Леонід Кучма нібито дбає про журналістів, до уваги брати не слід. Що він іще міг сказати, коли ті, хто сьогодні бореться за владу будь-якими засобами, борються ще й за вплив на президента.
