Київ, 10 серпня 2001 - Незалежність є одним з атрибутів буття нації, необхідною умовою її розвитку. Усвідомлення національної ідентичності засноване на відчутті людською спільнотою власної відмінності від інших, на її природному прагненні бути необмеженим володарем на своїй історичній території. Відколи нація вперше подивиться на себе як на суб’єкта власної історії та господаря своєї долі, здобуття нею державної самостійності стає лише справою часу. Та і саму державу нація витворює для захисту своїх незалежності, фізичного існування і вільного культурного розвою.
Ставлення суспільства до незалежності – це показник його зрілості, свідоцтво його самоповаги та здатності до самозбереження. Для нормальної нації незалежність є абсолютною цінністю, і особистості, які намагаються запобігти розчиненню своєї спільноти у світі та зміцнити її тотожність, пошановуються як національні герої. А для національних організмів, тривалий час поневолених (як українці), ставлення до політичної та культурної самодостатності є ще і однією з підвалин суспільної моралі.
Незалежність переживається як ідеальний стан національного та індивідуального буття, як результат спонукання свободою спільноти та людини. Натомість бажання втілити це поняття в матеріальну річ – на кшталт монумента у сакральному центрі України Києві, – зраджує марксистський фетишизм пострадянської української влади. До того ж, колона на честь проголошення незалежності України 1991 року є речовим запереченням факту її тодішнього відновлення.
Новий монумент є нащадком низки пам’ятників, зведених на цьому майдані упродовж останнього століття. Бронзова фігура Столипіна врешті була підвішена на шибениці, незугарний пам’ятник Марксу зруйнували самі більшовики. А величезна кам’яна голова Леніна настільки натуралістично виглядала відрубаною, що її кожного пролетарського свята закривали плакатами, аж поки не замінили гранітними серпом з молотом.
Вже саме розташування колони на майдані Незалежності: за квартал від пам’ятника Петровському і за 3 квартали від пам’ятника Леніну, – точно відбиває посткомуністичний характер української держави. Так само, як і радянські монументи по цілій Україні та майже повна відсутність пам’ятників учасникам антикомуністичного Опору. Якщо ж значна частина населення України досі називає прихильників незалежності «мазепинцями», «петлюрівцями» та «бандерівцями», то це є найкращим пам’ятником Іванові Мазепі, Симону Петлюрі та Степанові Бандері.
А перший ювілей відновлення української Незалежності справді варто було би відзначити вшануванням пам’яті українців, які рятували честь нації у це десятиріччя. Це міг би бути пам’ятник християнам, побитим на Софійському майдані за намагання поховати свого патріарха за приписами своєї віри. Або пам’ятний знак на Київському вокзалі на згадку про студентів, заарештованих за ознакою володіння українською мовою. Чи хоча б меморіальна дошка на червоному корпусі університету на пошану українців, побитих за спробу покласти квіти до пам’ятника Шевченку. Зрештою, у Києві неподалік майдану Незалежності, біля костьолу Святого Олександра, вже 10 років височить металевий хрест із написом: «Пам’ять жертвам за віру і Батьківщину».
Ставлення суспільства до незалежності – це показник його зрілості, свідоцтво його самоповаги та здатності до самозбереження. Для нормальної нації незалежність є абсолютною цінністю, і особистості, які намагаються запобігти розчиненню своєї спільноти у світі та зміцнити її тотожність, пошановуються як національні герої. А для національних організмів, тривалий час поневолених (як українці), ставлення до політичної та культурної самодостатності є ще і однією з підвалин суспільної моралі.
Незалежність переживається як ідеальний стан національного та індивідуального буття, як результат спонукання свободою спільноти та людини. Натомість бажання втілити це поняття в матеріальну річ – на кшталт монумента у сакральному центрі України Києві, – зраджує марксистський фетишизм пострадянської української влади. До того ж, колона на честь проголошення незалежності України 1991 року є речовим запереченням факту її тодішнього відновлення.
Новий монумент є нащадком низки пам’ятників, зведених на цьому майдані упродовж останнього століття. Бронзова фігура Столипіна врешті була підвішена на шибениці, незугарний пам’ятник Марксу зруйнували самі більшовики. А величезна кам’яна голова Леніна настільки натуралістично виглядала відрубаною, що її кожного пролетарського свята закривали плакатами, аж поки не замінили гранітними серпом з молотом.
Вже саме розташування колони на майдані Незалежності: за квартал від пам’ятника Петровському і за 3 квартали від пам’ятника Леніну, – точно відбиває посткомуністичний характер української держави. Так само, як і радянські монументи по цілій Україні та майже повна відсутність пам’ятників учасникам антикомуністичного Опору. Якщо ж значна частина населення України досі називає прихильників незалежності «мазепинцями», «петлюрівцями» та «бандерівцями», то це є найкращим пам’ятником Іванові Мазепі, Симону Петлюрі та Степанові Бандері.
А перший ювілей відновлення української Незалежності справді варто було би відзначити вшануванням пам’яті українців, які рятували честь нації у це десятиріччя. Це міг би бути пам’ятник християнам, побитим на Софійському майдані за намагання поховати свого патріарха за приписами своєї віри. Або пам’ятний знак на Київському вокзалі на згадку про студентів, заарештованих за ознакою володіння українською мовою. Чи хоча б меморіальна дошка на червоному корпусі університету на пошану українців, побитих за спробу покласти квіти до пам’ятника Шевченку. Зрештою, у Києві неподалік майдану Незалежності, біля костьолу Святого Олександра, вже 10 років височить металевий хрест із написом: «Пам’ять жертвам за віру і Батьківщину».
