Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 10:28

І чехи не використали повністю історичного шансу - пізнати минуле і покаятись, щоб мати право на особисту гордість


І чехи не використали повністю історичного шансу - пізнати минуле і покаятись, щоб мати право на особисту гордість

Прага, 17 серпня 2001 - Так вважажє Їржі Странскі - відомий чеський письменник, президент чеського ПЕН-Клубу, багаторічний в’язень комуністичних концтаборів.

Оксана Пеленська: Пане Странскі, чи можна, на ваш погляд, порівнювати дисидентський рух в Україні й Чеській Республіці, точніше - в тодішій Чехословаччині, скажімо, за їхнім впливом на історичний розвиток, на моральний стан суспільства?

Ї.СТРАНСКІ: На мою думку, ці речі порівнювати не можна. Гадаю, що різниця між дисидентським рухом в Україні й у нас насамперед - у способах їх подавлення.

Я глибока переконаний, що в Україні, тодішньому Радянському Союзі було набагато гірше. Ми повинні усвідомити, що репресії там тривали на 2 покоління довше. Там і способи виявлення інакомислення були набагато краще розпрацьовані. Крім того різниця полягає і в рисах національної ментальності. Чехи, причім - на обидвох сторонах протистояння, не можуть довго проявляти лояльність Маю на увазі те, що інформації про чеський дисидентсткий рух доволі швидко діставалися назовні. І ще таке. У дисидентське середовище друга сторона вміло насаджувала своїх людей, мала там свої, так би мовити, вуха. У нас зробити це було легше. А в Україні, як я знаю від самих українських дисидентів, комуністичне КА-ГЕ-БЕ мало з тим більше проблем, тому що дисиденти добре між собою зналися.

Оксана Пеленська: Як ви нині оцінюєте діяльність дисидентів ?

Ї.СТРАНСКІ: Жодної миті не вагаючись переконаний, що ця діяльність має дуже велике значення. Я глибоко поважаю дисидентів в Україні, також і в Білорусі та в Росії. В тамтешніх умовах вони справді ризикували життям, їх могли просто будь-коли забрати і вони вже ніколи не повертались. Потім, в 70-их роках у нас це зробити вже було тяжче. У Чехословаччині так було після 45-ого року, коли нас "совєти", так би мовити, звільнили. Тоді у нас багато людей зникло назавжди.

Оксана Пеленська: Чому, на вашу думку, тема дисидентського руху втратила сьогодні свою популярність - як в Україні, так і в Чеській Республіці ?

Ї.СТРАНСКІ: Ця тема майже тотожна з темою політичних в"язнів. Я б назвав дисидентів так - ходячим, чи може краще - живим пригадуванням нечистої совісті. У нас це цілком очевидно. Ви добре, мабуть, знаєте, що після 89-ого року з комуністичних концтаборів до дому повернулось 250 тисяч людей. Очевидно, що між ними було багато прекрасних політично ерудованих, надзвичанйно талановитих, освідчених осіб. Вони не були такими старими, новій ситуації в країні готові були віддати свої сили до останньої краплини крові. Однак на політичну арену вийшло 1-2 особи, і ті згодом кудись поділись. Їх ніхто ні до чого не закликав. До політичного керівництва в країні тоді дісталось немало таких, котрі так чи інакше, але були змушені працювати з комуністичним режимом, щоб прогодувати свою родину. А тому з боку політичних в"язнів постійно звучить одне й те саме запитання: "Де ти був, коли греміло ?"

Оксана Пеленська: Пане Странскі, у вас є можливість звернутись до українських дисидентів. Що б ви хотіли їм переказати ?

Ї.СТРАНСКІ: Я б хотів сказати те, що мене, і не тільки мене, а багато інших людей втримало в цілому, при добрій духовній свіжості й додавало оптимізму, коли ми були внизу, в уранових шахтах. Ми тоді безперестанно говорили, невтомно повторяли: "Ми їм тієї радості не зробимо, щоб вони нас здолали !" Власне це я українським дисидентам хочу передати.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG