Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 20:02

Політиканство на релігійному протистоянні


Політиканство на релігійному протистоянні

Прага, 28 серпня 2001 – Цілком можна погодитися з висновком політологів про те, що на практиці виявилися несприйнятними й невідповідними дійсності ні протиставлення релігії й політики, ні їхнє ототожнення. Найкоректнішою, мабуть, є теза про взаємовплив політики й релігії на кількох рівнях: духовних явищ, організацій і окремих людей. В Україні ця взаємодія є особливо важливою – тут не лише надзвичайно різноманітна конфесійна картина релігій, але й діє низка політичних партій, котрі внесли до своїх програм релігійні ідеї або вчення.

Зважаючи на існування християнських політичних партій в Україні, варто відзначити, що вони не відіграють якоїсь серйозної політичної ролі в управлінні державою. Тобто, нещодавнє атеїстичне суспільство ще не виробило в собі чітких християнсько-соціальних орієнтирів, та й у політичному плані воно скоріше пливе за інерцією в руслі партійно-б’юрократичного загалу, аніж зрозуміло новизну партійно-політичної структуризації держави. Тому й взаємовплив релігії й політики в Україні також відбувається під знаком радянсько-колоніального минулого. Колишня частина РПЦ, нинішня УПЦ, більше тяжіє до великодержавницької фразеології і ідентифікує свою суть із ідеологією Московського патріархату, який завжди освячував колоніальне загарбання і денаціоналізацію України. А Київський патріархат виник як своєрідна незалежницька опозиція нових політичних сил. Але ні він, ні брутально репресовані раніше радянською владою Греко-католицька та Українська автокефальна православна церкви не мають офіційного статусу, що свідчить про відсутність у державної влади послідовної демократичної волі в відновленні релігійно-духовної справедливості. Значну частину сьогоднішніх політичних верхів України цілком задовольняє нинішнє конфесійне протистояння і навіть кулачні арґументи вірників у боротьбі за церковне майно та за сфери впливу. Як то кажуть, у каламутній водичці легше рибку хапати, тобто, насамперед, здезорієнтованого носія виборчого права. Це спостерігається на прикладах частоти політичних приводів звертання президента до різних релігійних конфесій України.

Ось і сьогодні ми є свідками почергового паломництва президента до храмів УАПЦ, УПЦ Київського патріархату і до твердині російського православ’я – Києво-Печерської Лаври, яка була свого часу оплотом незалежної української церкви. Такими жестами Леонід Кучма хоче закликати православних до об’єднання. Але питання – на якій основі? Тому, хто час від часу бере на себе право нагороджувати не зовсім причетних іменними гетьманськими орденами, варто нагадати про релігійно-патріотичну позицію одного з послідовних ревнителів української державності – гетьмана Петра Сагайдачного. Цей український політик у 1620 році зробив рішучий крок на зміцнення незалежності Київської православної митрополії і разом із усім Військом Запорізьким вступив до Київського братства. А в нинішньому Києві все було зроблено навпаки – спочатку віддано Києво-Печерську лавру, історичний центр церковної незалежності України, силам, ворожим справжньому суверенітетові української держави, а сьогодні робиться більше політично-рекламна спроба закликати православних до об’єднання.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG