Прага, 4 вересня 2001 ― Невідповідність між міжнародними угодами та відсутністю міжнародних органів, що слідкують за їхнім виконанням, особливо коли це стосується найтяжчих злочинів проти людства, викликали необхідність створення міжнародного кримінального суду. Більшість країн погоджується, що він потрібен, однак вони не поспішають його створювати побоюючись зайвої політизації та різних впливів на майбутній суд.
Поки що єдиним прикладом того, як може виглядати міжнародний суд у майбутньому є трибунали для Югославії та Руанди, але на думку багатьох критиків, вони засвідчують яким вибірковим та недосконалим є міжнародне правосуддя, адже судить воно злочинців із маленьких та невпливових країн. Шльомо Авінері, професор Єрусалимського Університету та колишній працівник міністерства закордонних справ Ізраїлю говорить, що міжнародна юстиція керується подвійними стандартами, і навряд чи цю ситуацію вдасться змінити.
«Міжнародне правосуддя повинно бути застосовано однаково до всіх, кого підозрюють у скоєнні військових злочинів. Але ми всі знаємо, що президент Росії Володимир Путін ніколи не постане перед міжнародним судом просто тому, що така є реальність влади. Це говорять навіть ті люди, які визнають, що те, що відбувається у Чечні не краще, а можливо, навіть і гірше, ніж те, що Мілошевіч та серби робили у Косові».
До того ж, говорить Шльомо Авінері, міжнародні трибунали не несуть відповідальності за свої вироки перед суспільствами тих країн, де злочини були скоєні, вони не дають почуття того, що справу вирішено, і вона має вплив на ціле суспільство.
В теорії країни, які підписали Женевську конвенцію 1949 року та конвенцію ООН 1988 щодо заборони катування, мають судити, або видавати до інших країн осіб, яких підозрюють у скоєнні міжнародних злочинів. Але на практиці це не відбувається.
Заступник ректора Університету Об’єднаних Націй у Токіо, Рамеш Такур, говорить, що ще однією проблемою нинішніх трибуналів є їхнія прозахідна позиція. «Європейці припускають, що їхня юридична система є найкращою у світі, що нагадує хід думок, який передував колоніалізму. Тому я і називаю цей процес «юридичним колоніалізмом».
Однак, незважаючи на всі ці побоювання навколо створення Міжнародного суду, оглядачі зауважують, що це поки що єдина можливість притягнути до відповідальності за міжнародні злочини. Рамеш Такур веде далі: «Потрібно створити ситуацію, коли верховенство закону буде інституціоналізовано та застосовано до кожного – до сильних і слабих, до правителів та громадян. І Міжнародний кримінальний суд наближається до цього ідеалу».
Міжнародний суд стає незамінним, коли йдеться про неможливість покарання злочинів у середині країни, вважає речник американської організації Правничий комітет за права людини Брюс Брумгалл. «Якщо суд не може бути справедливий, якщо місцева влада брала участь у злочинах, якщо суддів залякують, тоді Міжнародний суд може втрутитись. Потрібно мати хоч якусь надію на справедливість, де б вона не здійснювалась».
Міжнародний Кримінальний Суд було засновано Римською Угодою від 1998 року, але перш ніж він почне діяти, принаймні 60 держав повинно ратифікувати цю угоду. Поки що це зробила лише половина від необхідної кількості. Аргументи критикам додає і той факт, що не ратифікували угоду Сполучені Штати, які можуть зіграти найбільшу роль у створенні міжнародного суду завдяки своєму впливу у світі та фінансовим можливостям.
Насамкінець, експерти погоджуються, що міжнародний суд, якщо він все ж таки буде, буде віддзеркаленням переконаннь тих країн, які його ухвалять і підтримуватимуть.
Поки що єдиним прикладом того, як може виглядати міжнародний суд у майбутньому є трибунали для Югославії та Руанди, але на думку багатьох критиків, вони засвідчують яким вибірковим та недосконалим є міжнародне правосуддя, адже судить воно злочинців із маленьких та невпливових країн. Шльомо Авінері, професор Єрусалимського Університету та колишній працівник міністерства закордонних справ Ізраїлю говорить, що міжнародна юстиція керується подвійними стандартами, і навряд чи цю ситуацію вдасться змінити.
«Міжнародне правосуддя повинно бути застосовано однаково до всіх, кого підозрюють у скоєнні військових злочинів. Але ми всі знаємо, що президент Росії Володимир Путін ніколи не постане перед міжнародним судом просто тому, що така є реальність влади. Це говорять навіть ті люди, які визнають, що те, що відбувається у Чечні не краще, а можливо, навіть і гірше, ніж те, що Мілошевіч та серби робили у Косові».
До того ж, говорить Шльомо Авінері, міжнародні трибунали не несуть відповідальності за свої вироки перед суспільствами тих країн, де злочини були скоєні, вони не дають почуття того, що справу вирішено, і вона має вплив на ціле суспільство.
В теорії країни, які підписали Женевську конвенцію 1949 року та конвенцію ООН 1988 щодо заборони катування, мають судити, або видавати до інших країн осіб, яких підозрюють у скоєнні міжнародних злочинів. Але на практиці це не відбувається.
Заступник ректора Університету Об’єднаних Націй у Токіо, Рамеш Такур, говорить, що ще однією проблемою нинішніх трибуналів є їхнія прозахідна позиція. «Європейці припускають, що їхня юридична система є найкращою у світі, що нагадує хід думок, який передував колоніалізму. Тому я і називаю цей процес «юридичним колоніалізмом».
Однак, незважаючи на всі ці побоювання навколо створення Міжнародного суду, оглядачі зауважують, що це поки що єдина можливість притягнути до відповідальності за міжнародні злочини. Рамеш Такур веде далі: «Потрібно створити ситуацію, коли верховенство закону буде інституціоналізовано та застосовано до кожного – до сильних і слабих, до правителів та громадян. І Міжнародний кримінальний суд наближається до цього ідеалу».
Міжнародний суд стає незамінним, коли йдеться про неможливість покарання злочинів у середині країни, вважає речник американської організації Правничий комітет за права людини Брюс Брумгалл. «Якщо суд не може бути справедливий, якщо місцева влада брала участь у злочинах, якщо суддів залякують, тоді Міжнародний суд може втрутитись. Потрібно мати хоч якусь надію на справедливість, де б вона не здійснювалась».
Міжнародний Кримінальний Суд було засновано Римською Угодою від 1998 року, але перш ніж він почне діяти, принаймні 60 держав повинно ратифікувати цю угоду. Поки що це зробила лише половина від необхідної кількості. Аргументи критикам додає і той факт, що не ратифікували угоду Сполучені Штати, які можуть зіграти найбільшу роль у створенні міжнародного суду завдяки своєму впливу у світі та фінансовим можливостям.
Насамкінець, експерти погоджуються, що міжнародний суд, якщо він все ж таки буде, буде віддзеркаленням переконаннь тих країн, які його ухвалять і підтримуватимуть.
