Хасидизм виник як містичний рух простолюду, незадоволеного вишуканою талмудичною вченістю, що панувала у синагогах. Нова, глибоко емоційна, зрозуміла кожному віра більше відповідала потребам людини, заклопотаної щоденним пошуком засобів для прожиття, до того ж часто у вороже налаштованому оточенні.
Основою хасидизму є своєрідний пантеїзм – переконаність у повсякчасній присутності Бога у кожному явищі, у цілковитій наповненості світу Богом. Хасиди вважають зв’язок людини з Богом таким міцним, що її щира молитва спроможна за божого посередництва впливати на світ. Найбільше здатний злитися з Богом під час екстатичної молитви справжній праведник – цадик, душа якого перебуває на небі і сходить на землю тільки для допомоги іншим.
Проте благочестя людини, вчать хасиди, залежить не тільки від піклування цадика про її душу, а і від її особистих зусиль (цитата): «Існує талмудичний вислів: «Якщо всі люди розкаються, прийде спаситель-Месія». І тоді я вирішив зробити щось для цього, але з чого почати? Світ такий великий! А, мабуть-таки, почну з самого себе!».
З України хасидизм поширився на Білорусь, Польщу та Литву, набувши там раціоналістичнішого вигляду внаслідок реформування його теологом Шнеуром Залманом наприкінці ХVIIІ століття. Нині у світі налічується десятки тисяч послідовників хасидизму. Щороку напередодні єврейського Нового року тисячі хасидів приїздять до Меджибожа, Умані та Брацлава помолитися на могилах Баал Шем Това та інших провідних проповідників хасидизму.