Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 00:59

Коли наші високодержавні достойники нині з усіх трибун говорять про безпритульне дитинство як про виразку суспільства, то я розумію, що вони не договорюють


Коли наші високодержавні достойники нині з усіх трибун говорять про безпритульне дитинство як про виразку суспільства, то я розумію, що вони не договорюють

Київ, 1 жовтня 2001 - Коли мені кілька разів пропонували для кіно чи для якихось реабілітаційних програм на західні гроші виступити в якості експерта з проблем безпритульних дітей чи вихованців дитячих будинків та інтернатів для дітей сиріт, я завжди відмовлявся. Бо мене хотіли використати ще й як такого собі “селфмейдмена”, людину, яка, будучи випускником інтернату для дітей-сиріт, досягла певного соціального успіху.

І відмовлявся я це робити далеко не через вроджену скромність. Мені просто соромно було б брехати цим дітям, розповідаючи про те, що вони потрібні цій державі – незалежній Україні часів Кравчука - Кучми. У мене язик не повернувся б сказати цим дітлахам, що держава ця, коли вони підростуть, подбає про їхнє працевлаштування та побут чи хоча б надасть можливість зробити це їм самим законним шляхом.

Я закінчив інтернат для сиріт у 1977 році, і мені особисто таке говорили. Але не тільки говорили, а й гарантували. Якби я не вступив до університету, то на мене вже чекала б робота на одному з полтавських заводів, гуртожиток і зарплатня, яка гарантувала б хліб і до хліба.

Нинішня Україна не гарантує нічого і нікому. Попри всі записи в Конституції, де статті про соціальну справедливість залишилися такими собі “родимими плямами” не капіталізму, а розвинутого соціалізму.

Сьогодні я чудово розумію, що ще десять-п‘ятнадцять років тому в країні панувала найнижча форма соціальної справедливості – рівність у напівзлиднях. І про це сьогодні говорити модно. Але ж тоді не було безробітних, не було сотень тисяч безпритульних дітей на вулицях і площах міст, частинами їхнього тіла спритники не торгували із закордоном. І не було десятків тисяч абсолютно байдужих чиновників, які розбудовують незалежну Україну на словах. Але при цьому аж ніяк не дбають навіть про її майбутнє – про дітей.

І тому коли наші високодержавні достойники нині з усіх трибун говорять про безпритульне дитинство як про виразку суспільства, то я розумію, що вони не договорюють. Бо говорити треба про саркому суспільства, адже її безпритульні “метастази” позбавляють Україну майбутнього.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG