Київ, 12 жовтня 2001 - Парламентські вибори і сам наступний український парламент потрапили до законодавчої пастки, і жоден вихід із цієї пастки матиме наслідком сумніви у легітимності нової Верховної Ради.
Чотири роки тому Конституційний Суд визнав невідповідним Основному Закону положення виборчого законодавства про різні строки початку висування кандидатів у парламентарії за партійними списками і за мажоритарними округами. І цим самим дав підставу виникнути одній із найсерйозніших політичних криз в Україні на початку ХХІ століття. Адже початок висування кандидатів від партій знаменував собою початок виборчої кампанії як такої. За умов хронічного не підписання президентом Кучмою нового Закону про вибори, Центрвиборчком справді не міг почати 12 жовтня (як вимагала норма старого закону, скасована Конституційним Судом); але чи мав він право не почати цю кампанію, якщо старий закон на загал не скасований? Погодяться депутати з президентською пропозицією про 90 днів виборчої кампанії чи “виб‘ють” у глави держави термін у 120 днів, все одно – йтиметься про закон, ухвалений “заднім числом”, тобто такий, що має зворотну дію. А це суперечить нормам права і викликає сумнів у легітимності Верховної Ради, обраної за таким законом.
Тим часом, попри мовчання Центрвиборчкому, виборча кампанія фактично вже розпочалася. Партійна реклама у мас-медіа, масові акції партій та блоків, війна компроматів – усе це неодмінні ознаки виборчих перегонів. Але, оскільки офіційно кампанія не почата, існує можливість присікатися до надто активних учасників цих перегонів, і знов-таки, поставити під сумнів легітимність всього передвиборчого процесу. Відтак чи погодяться депутати мовчки з президентськими змінами у Законі про вибори, чи оскаржуватимуть їх, глава держави завжди зможе сказати: нова Верховна Рада є сумнівно нелегітимною. І матиме рацію.
Чотири роки тому Конституційний Суд визнав невідповідним Основному Закону положення виборчого законодавства про різні строки початку висування кандидатів у парламентарії за партійними списками і за мажоритарними округами. І цим самим дав підставу виникнути одній із найсерйозніших політичних криз в Україні на початку ХХІ століття. Адже початок висування кандидатів від партій знаменував собою початок виборчої кампанії як такої. За умов хронічного не підписання президентом Кучмою нового Закону про вибори, Центрвиборчком справді не міг почати 12 жовтня (як вимагала норма старого закону, скасована Конституційним Судом); але чи мав він право не почати цю кампанію, якщо старий закон на загал не скасований? Погодяться депутати з президентською пропозицією про 90 днів виборчої кампанії чи “виб‘ють” у глави держави термін у 120 днів, все одно – йтиметься про закон, ухвалений “заднім числом”, тобто такий, що має зворотну дію. А це суперечить нормам права і викликає сумнів у легітимності Верховної Ради, обраної за таким законом.
Тим часом, попри мовчання Центрвиборчкому, виборча кампанія фактично вже розпочалася. Партійна реклама у мас-медіа, масові акції партій та блоків, війна компроматів – усе це неодмінні ознаки виборчих перегонів. Але, оскільки офіційно кампанія не почата, існує можливість присікатися до надто активних учасників цих перегонів, і знов-таки, поставити під сумнів легітимність всього передвиборчого процесу. Відтак чи погодяться депутати мовчки з президентськими змінами у Законі про вибори, чи оскаржуватимуть їх, глава держави завжди зможе сказати: нова Верховна Рада є сумнівно нелегітимною. І матиме рацію.
