Прага, 30 жовтня 2001 – Політологи називають українську державу політичним формуванням перехідного типу з переважанням командно-адміністративних методів кеорівництва. Історичний досвід підтверджує що від єдиновладдя тоталітарного типу, яке називають ще «культ особи», не застраховане жодне суспільство, яке розвивається недемократичним щляхом, використовує нелегітимні способи концентрації й здійснення політичної влади. Політики, котрі виросли на парткомівсько-радянських методах керівництва, не можуть уникнути закулісних, апаратних спокус політичного впливу.
Останні події навколо нового Закону України про вибори до Верховної Ради свідчать про те, що політичні ігри адміністративно-командного характеру тривають. Пересічний виборець позбавлений будь-якого впливу на формування нового закону та й йому останнім часом, взагалі, байдуже за яким законом опускати виборчий бюлетень до урни. Опитування громадської думки підтверджують, що суспільний інтерес до політичних подій невисокий, а це означає безнадію в умовах кабінетного ухвалення будь-яких державних рішень. Чимало політиків вважають сьогодні, що й доля наступних парламентських виборів буде вирішена у владних структурах і за допомогою тіньових грошових лантухів.
Народові залишається одне, виходячи з власного тоталітарного досвіду, шукати серед кандидатів хоча б зовнішню харизму надії на кращі зміни. Низка листів до засобів інформації свідчать саме про такі настрої частини електорату. Правда, чимало громадян вбачають у Вікторові Ющенкові, для прикладу, не лише зовнішню доброту і людяність але й не забула його успішні, ще прем’єрські, намагання поліпшити виплати пенсій та зарплат. І це означає наявність серед частини українців пост-культівського сподівання на якісь особливі реформаторські та життєдайні здібності політика.
На жаль суспільна активність громадян в Україні не має значного впливу на перебіг політичного життя та на темпи реформ. Тому такі необхідні зміни відбуваються роками, замість днів і тижнів. А політичні лідери, переважна більшість котрих є вихідцями з тоталітарної радянсько-парткомівської системи, нездатні здійснити швидкі, навіть шокові, зміни для поліпшення соціально-економічної ситуації в державі. Як це сталося, наприклад, в Чехії за Вацлава Гавела, чи в Польщі при Лехові Валенсі та Олександрові Кваснєвському…Залишається лише сподіватися, що український народ колись вгадає і його політичні відчуття, засновані на харизмі, співпадуть із обранням справжнього народного лідера, котрий зможе виправдати сподівання громадян України.
Останні події навколо нового Закону України про вибори до Верховної Ради свідчать про те, що політичні ігри адміністративно-командного характеру тривають. Пересічний виборець позбавлений будь-якого впливу на формування нового закону та й йому останнім часом, взагалі, байдуже за яким законом опускати виборчий бюлетень до урни. Опитування громадської думки підтверджують, що суспільний інтерес до політичних подій невисокий, а це означає безнадію в умовах кабінетного ухвалення будь-яких державних рішень. Чимало політиків вважають сьогодні, що й доля наступних парламентських виборів буде вирішена у владних структурах і за допомогою тіньових грошових лантухів.
Народові залишається одне, виходячи з власного тоталітарного досвіду, шукати серед кандидатів хоча б зовнішню харизму надії на кращі зміни. Низка листів до засобів інформації свідчать саме про такі настрої частини електорату. Правда, чимало громадян вбачають у Вікторові Ющенкові, для прикладу, не лише зовнішню доброту і людяність але й не забула його успішні, ще прем’єрські, намагання поліпшити виплати пенсій та зарплат. І це означає наявність серед частини українців пост-культівського сподівання на якісь особливі реформаторські та життєдайні здібності політика.
На жаль суспільна активність громадян в Україні не має значного впливу на перебіг політичного життя та на темпи реформ. Тому такі необхідні зміни відбуваються роками, замість днів і тижнів. А політичні лідери, переважна більшість котрих є вихідцями з тоталітарної радянсько-парткомівської системи, нездатні здійснити швидкі, навіть шокові, зміни для поліпшення соціально-економічної ситуації в державі. Як це сталося, наприклад, в Чехії за Вацлава Гавела, чи в Польщі при Лехові Валенсі та Олександрові Кваснєвському…Залишається лише сподіватися, що український народ колись вгадає і його політичні відчуття, засновані на харизмі, співпадуть із обранням справжнього народного лідера, котрий зможе виправдати сподівання громадян України.