Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 18:20

Микола Вінграновський – моїми очима


Микола Вінграновський – моїми очима

Київ, 1 листопада 2001 - Ім’я Миколи Вінграновського іноді називають у контексті імен шістдесятників, або трохи старших, або дещо молодших. Майже ровесник Василя Симоненка, Євгена Гуцала, Івана Драча. На цьому присутність у згаданому контексті закінчується. Жодна хвиля не прибила Миколу Вінграновського до якогось однозначного літературного берега. Осібно стоїть поет і прозаїк Микола Вінграновський в українській літературі двадцятого століття. Не осторонь, - Боже борони, - а осібно. І, хоч належить до покоління, яке підносило поезію на новітні верхотури Духу, та йде зі своїм поетичним набутком окремо.

Здається, що таке 65 років? – Трохи більше, ніж півстоліття, трохи менше, ніж вік. Життя складається з прожитих днів і проспаних ночей, і в цьому поети такі самі, як і не поети. Дитинство, школа, інститут… У Вінграновського – інститут театральний. Перші публікації, а згодом – книги. Поезія і проза.

Поет п’є з чаші часу шістдесят п’ять років, і час теж п’є його. Час дарує йому зустрічі з людьми, яких скоро назвуть “постатями” – О.Довженком, М.Рильським. І час відбирає в нього людей ще дорожчих.

Як і багато інших, він мусів долати гострі пороги цензури. У його книзі “Сто поезій” сотої не було. Замість неї був присутній він сам – невловно ніжний поет, який заходився видобувати з кожного слова неповторну мелодію. Паганіні творив дива, торкаючись струн. Вінграновський торкається слова, як скрипаль. Звучання забутих або ніколи не відомих смислів українського слова відшукав саме він. І віддав людям.

Він віддавав Часові, який писав іноді з великої букви – може, це й не випадково? – усе, що Час хотів. Окрім Слова. І навіть задекларував це в одній зі своїх поезій.

Ошелешивши неповторною образністю з перших своїх публікацій, Микола Вінграновський не змінився, залишаючись в літературі мольфаром, - чаклуном слова. Дивним чином, але він уникнув небезпеки зірвати голос. А ця небезпека чигала в умовах того суспільства, в якому він проживав своє становлення поета. Україна тих часів, коли письменники гинули в тюрмах, як Стус, або вішались, як Тютюнник, була й Україною Вінграновського. Він лишився у ній собою, не розлюбивши в ній свою єдину батьківщину – рідну до найменшої краплі роси на сплюндрованім цвіті калини.

Час, який заковтував Миколу Вінграновського, як час заковтує усіх нас, не здолав душі поета. Його завжди любили й люблять нині молоді - це, мабуть, та ознака його справжності, яка рідко, але присутня українським поетам.

Його поезії ходили зі студентами в походи, їздили в поля на збирання картоплі й помидорів. Запилюжені, прибиті дощем польові дороги впиралися в ніч, яку скупо освітлювала ватра з картопляного бадилиня. І при тій ватрі звучали поезії Миколи Вінграновського, читані вголос із затріпаної збірки, або читані напам’ять ламким, тремким голосом. І виходив з-ватри поет, яким уявлявся з куцих фотографій у збірках. Він уявлявся неземним, небесним, молодим і позбавленим тих рис, які мали всі навколо прості обивателі. І, звичайно ж, недосяжним.

Таким він уявляється й сьогодні. Його літературний, поетичний вік має не більше сорока. Та й ці цифри умовні. Життя поета не вимірюється часом. А чим вимірюється? Може, любов’ю читачів, може, пошаною і вдячністю Вітчизни за те, що він, поет, є? Хтозна.

Я цього поки що не знаю.

Нам ще в школі втовкмачували, що поет – це той, хто перед усіма розкриває свою душу. Мало хто в це вірив, бо і в душу мало хто ще недавно вірив. Та вже на університетській лавці ця фраза знову виринула – про те, що поет – то той, хто перед усіма розкриває свою душу. Виринула з томика Рюноске Акутагави. А далі твори кожного поета хоч-не –хоч підпадали під цей дивовижний критерій – то розкриває він душу, чи ні? І тільки прочитавши поезії Миколи Вінграновського, я зрозуміла, як це сумно - жити у стані відкритої душі, як це боляче і якою силою віє від тих, хто так живе…

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG