Доступність посилання

ТОП новини

Цензура – слово - анафема для кожного журналіста


Цензура – слово - анафема для кожного журналіста

Прага, 7 листопада 2001 - Ніхто з нас не хоче, щоб нам диктували, щоб нас редагували так, аби обрізали наші слова і наміри до такого степеня, що наш матеріал перетворюється на чужий інструмент. Саме слово має коріння в Латині. В древньому Римі цензори мали подвійне завдання, не лише проводити перепис населення а й пильнувати громадську публічну поведінку та мораль. Про деякі аспекти цензури, в матеріалі.

Цензура у найгіршому прояві, такому скажімо, який панував у Радянському Союзі, це ніщо менше як порушення прав людини, а саме свободи слова і свободи преси. Для творчої людини, будь яка цензура, це кайдани, які хтось накладає на їхню творчість і талант. Ми живемо з вами сьогодні в досить відкритому світі, ну, бодай наша частина цього світу досить відкрита. Бо є держави, в яких майже все заборонено. Але навіть наш західний світ не завжди був таким відкритим і ліберальним. Не так вже і давно громадська цнота не дозволяля багато чого як в літературі, кіно, то в мистецтві ну і звичайно в одязі. Мені пригадується чудовий і ніжний фільм італійського режисера Джіузеппе Торнаторе, Чінема Парадісо, який появився на європейських та американських екранах 1989-го року. Це історія кохання кіно, історія що відбувається в маленькому заспаному італійському кіно, де єдина розвага, це дивитись фільми в театрі, що називається Чінема Парадісо. Герой фільму, маленький хлопчик Сальваторе зачорований всім тим, що бачить на екрані. Яке це для нього величезне щастя коли місцевий кіно механік Альфредо обіцяє йому відкрити всі таємниці кіно. Хлопчик мужніє за прожектором, у темряві кінобудки для нього розгортаються всі таїни і чари кіноматографа. Приходить час коли Сальваторе покидає своє село і йде в пошуках своєї долі. 30 років він не повертається додому, стає відомим кінорежисером. Одного дня приходить сумна звістка – помер Альфредо, його найближчий друг дитинства й молодості. Село змінилося не до впізнання, де колись стояв кінотеатр в якому Сальваторе вперше закохався в кіно, сьогодні паркувальний майданчик. Після похорону Альфреда, Сальваторові вручають бобіну, яку залишив йому Альфредо. Коли Сальваторе ще був хлопчиком і уперше почав допомагати Альфредові в прожекторній, кожний новий фільм був підданий місцевій католицькій цензурі. В першому ряді сидів священик з малим дзвіночком. Він з величезною насолодою дуже часто дзвонив, обличчя закоханих лише наближаються до поцілунку, вже лунає двінок з руки морального авторитета.

Яке це було велике й радісне свято коли маленьке італійське село уперше на своїх екранах побачило поцілунок. Люди пристрасно аплодували, а молоді хлопці не менш пристрасно займалися самокоханням побачивши соковите декольте молодої артистки.

І ось Сальваторе сідає дивитися те, що йому залишив Альфредо. Уявіть собі дорогий слухачу, якби раптом вам хтось повернув вирізані клаптики вашого минулого. Всі ці заборонені поцілунки, усі пристрасні обійми, які були вирізані цензурним дзвінком італійського священика, Альфредо повернув своєму другові Сальваторе. Ох якби справді все було так просто, якби якась добра душа, збирала всі клаптики нашого життя, які ми самі вирізали, чи хтось їх вирізав, чи вони просто, пропали…

Якби поступ і лібералізація поглядів дають нам можливість дивитись все, чого хочемо. Але на жаль не всюди. В Пакістані, Єгипті, Сирії, Малайзії та інших ісламьских країнах далі дзвонять цензурні дзвіночки, лише не священиків а мулл, муедзинів та муфтіїв.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG