Київ, 21 листопада 2001 - Минулого тижня вітчизняне телебачення відзначало 50-літній ювілей від часу заснування. Цікава одна річ - не потрібно було навіть дивитися заходи зі святкування, такою мірою усе було прогнозованим та запрограмованим. І, майже як завжди, нудним.
За своєю натурою я є людина певною мірою романтична. І тому полюбляю дивитися телепередачі, присвячені пам’ятним датам життя України. Неабиякий інтерес викликають і телепрограми, приурочені до знаменних подій у життєдіяльності відомих українських та закордонних осіб. Екскурс в історію вабить і вражає, захоплює і примушує низько вклонитися і самим подіям, і людям, що були до них причетні. А надто коли йдеться про ювілейні дати. І не просто ювілейні дати якогось підприємства. А українського телебачення.
Саме з такою піднесеною налаштованістю я почала дивитися програму до 50-и річчя вітчизняного телебачення, яку підготувала і провела ведуча Тамара Щербатюк. Зазначу,що ця телеведуча є заледве не легендою українського телебачення, вона веде щотижневу програму для літніх людей “Надвечір’я”. Потрібно віддати належне режисурі - ідея радянського “Голубого огонька” була доволі непоганою для передачі такого спрямування. Однак реалізація ідеї була далекою від досконалості. За святковими столиками – телевізійні боси зі своїми чадами, оскільки малося на меті ознайомити глядача із телевізійними династіями. Ознайомлення як такого не вийшло, однак передача зміцнила мене у думці, що на Українському телебаченні усе корумповано, і потрапити туди простій людині є проблематично. Так хотілося більше дізнатися про колись відомих ведучих, які є своєрідними символами дитинства – ту ж саму Тамару Стратієнко, Майю Лупар, Лілію Коситицьку, Олександра Сафонова. Як би там не було, але ж це історія.
Але у передачі обмежилися показом архівних зйомок десятирічної давності улюбленця дітей діда Панаса. Це добре, але надзвичайно мало, зважаючи на знаменну дату.
Розмова із гостями студії переривалася постійно хронікальними сюжетами із виступами відомих українських оперних співаків, як от Бориса Гмирі, Юрія Гуляєва та інших. Цікаво було побачити архівні матеріали, бо нагода така випадає зрідка. Однак у програмі це виглядало невмотивовано, ведуча не робила жодних переходів від розмов у студії до хроніки. І як наслідок програма виглядала рваною. Окрім цього, постійні втручання ведучої у виступи гостей, недолугі коментарі просто-таки дратували. Але я мужньо витримала цей телевізійний вінегрет, адже, як зауважила раніше, полюбляю історичні, або схожі до них речі.
Однак подумалось: якщо Українське телебачення не може гідно розповісти про себе, то що вже казати про висвітлення ним усіх інших подій та явищ. Сумно і від того, що так дискредитували непогану радянську традицію проведення “Голубого огонька”. Чому ж ми і досі не можемо навіть майстерно “змавпувати” радянських режисерів, ведучих і таке інше?! Про власне бачення святкових програм і говорити поготів.
Можливо, так відбувається тому, що на Українське телебачення приходять працювати здебільшого потрібні люди, батьки й діди яких тут пропрацювали усе життя? Такий собі зв’язок поколінь. Можливо, тому, що талановиті особи, потрапивши на Українське телебачення, одразу не можуть змиритися із концепцією роботи і йдуть шукати кращої долі на комерційних телеканалах ? Можливо, причина у кепському фінансуванні? А, може, це усе разом узяте.
До слова сказати, але колеги державного телебачення із інших телеканалів значно професійніше підійшли до висвітлення, їхні сюжети про 50-иріччя були емоційнішими, динамічнішими. Справді цікавими.
Безлад, як мовиться, починається у голові. Тож сподіватимемося, що 70, 100 річний ювілей Українське телебачення святкуватиме із новими людьми, людьми іншого покоління. Які , хоч і прагматичніші, але професійніші. Принаймні, у мене склалася така думка, спостерігаючи за новою генерацією молодих журналістів, студентів-журналістів. Я вірю, що вони не будуть використовувати ідею “Голубого огонька”, а вигадають щось значно цікавіше. Чомусь є така упевненість. Можливо, тому, що я певною мірою романтик.
За своєю натурою я є людина певною мірою романтична. І тому полюбляю дивитися телепередачі, присвячені пам’ятним датам життя України. Неабиякий інтерес викликають і телепрограми, приурочені до знаменних подій у життєдіяльності відомих українських та закордонних осіб. Екскурс в історію вабить і вражає, захоплює і примушує низько вклонитися і самим подіям, і людям, що були до них причетні. А надто коли йдеться про ювілейні дати. І не просто ювілейні дати якогось підприємства. А українського телебачення.
Саме з такою піднесеною налаштованістю я почала дивитися програму до 50-и річчя вітчизняного телебачення, яку підготувала і провела ведуча Тамара Щербатюк. Зазначу,що ця телеведуча є заледве не легендою українського телебачення, вона веде щотижневу програму для літніх людей “Надвечір’я”. Потрібно віддати належне режисурі - ідея радянського “Голубого огонька” була доволі непоганою для передачі такого спрямування. Однак реалізація ідеї була далекою від досконалості. За святковими столиками – телевізійні боси зі своїми чадами, оскільки малося на меті ознайомити глядача із телевізійними династіями. Ознайомлення як такого не вийшло, однак передача зміцнила мене у думці, що на Українському телебаченні усе корумповано, і потрапити туди простій людині є проблематично. Так хотілося більше дізнатися про колись відомих ведучих, які є своєрідними символами дитинства – ту ж саму Тамару Стратієнко, Майю Лупар, Лілію Коситицьку, Олександра Сафонова. Як би там не було, але ж це історія.
Але у передачі обмежилися показом архівних зйомок десятирічної давності улюбленця дітей діда Панаса. Це добре, але надзвичайно мало, зважаючи на знаменну дату.
Розмова із гостями студії переривалася постійно хронікальними сюжетами із виступами відомих українських оперних співаків, як от Бориса Гмирі, Юрія Гуляєва та інших. Цікаво було побачити архівні матеріали, бо нагода така випадає зрідка. Однак у програмі це виглядало невмотивовано, ведуча не робила жодних переходів від розмов у студії до хроніки. І як наслідок програма виглядала рваною. Окрім цього, постійні втручання ведучої у виступи гостей, недолугі коментарі просто-таки дратували. Але я мужньо витримала цей телевізійний вінегрет, адже, як зауважила раніше, полюбляю історичні, або схожі до них речі.
Однак подумалось: якщо Українське телебачення не може гідно розповісти про себе, то що вже казати про висвітлення ним усіх інших подій та явищ. Сумно і від того, що так дискредитували непогану радянську традицію проведення “Голубого огонька”. Чому ж ми і досі не можемо навіть майстерно “змавпувати” радянських режисерів, ведучих і таке інше?! Про власне бачення святкових програм і говорити поготів.
Можливо, так відбувається тому, що на Українське телебачення приходять працювати здебільшого потрібні люди, батьки й діди яких тут пропрацювали усе життя? Такий собі зв’язок поколінь. Можливо, тому, що талановиті особи, потрапивши на Українське телебачення, одразу не можуть змиритися із концепцією роботи і йдуть шукати кращої долі на комерційних телеканалах ? Можливо, причина у кепському фінансуванні? А, може, це усе разом узяте.
До слова сказати, але колеги державного телебачення із інших телеканалів значно професійніше підійшли до висвітлення, їхні сюжети про 50-иріччя були емоційнішими, динамічнішими. Справді цікавими.
Безлад, як мовиться, починається у голові. Тож сподіватимемося, що 70, 100 річний ювілей Українське телебачення святкуватиме із новими людьми, людьми іншого покоління. Які , хоч і прагматичніші, але професійніші. Принаймні, у мене склалася така думка, спостерігаючи за новою генерацією молодих журналістів, студентів-журналістів. Я вірю, що вони не будуть використовувати ідею “Голубого огонька”, а вигадають щось значно цікавіше. Чомусь є така упевненість. Можливо, тому, що я певною мірою романтик.
