Київ, 4 грудня 2001 - Кілька днів тому аналітичний відділ “Русского журнала” опублікував коментар медіа-оцінок української політики. Назва промовиста - “Дресирування України”. Російські медіа звично різняться від інших зарубіжних агресивним стилем назв коментарів, і самих коментарів, коли йдеться про Україну. Серед висновків – теза про те, що журналісти Росії сприймають Україну як країну не просто подібну до Росії, а дуже подібну.
Схожими аргументами послуговувалися й народні депутати України, котрі 30 листопада подали на розгляд Верховної Ради шість проектів, кожен із яких “проектує” державність або офіційність російської мови в Україні.
Наголошувана cхожість мов двох братніх слов’янських народів і певна подібність їх історій та культур (особливо радянського періоду) часто провокує появу тези, що Україна – взагалі-то органічна околиця Росії, і тільки дивовижні виверти історії зробили її незалежною державою. Як, наприклад, референдум 1 грудня 1991 року.
А Дмитро Скрябін у сюжеті “Референдум про незалежність: десять років по тому” стверджує, що цитую “Більшість громадян, завдяки яким з’явилася незалежна держава Україна, були російськомовними”....
Це, певна річ, неправда. Бо більше, ніж 60 відсотків населення України навіть у той позначений імперством час були українцями (згідно перепису 1989 року).
Інша річ, що існує велике бажання таких, як пан Скрябін, видавати бажане за дійсне. Вважати нинішню шовкову русифікацію України, яка відбувається на всіх напрямах, зближенням. Вважати засилля російської книжки на українських ринках і домінування російської мови на радіо, у пресі – теж зближенням. Тоді постає питання про те, чому відповідного “зближення” не відбувається навпаки? Тільки у Москві є понад мільйон українців. Вони, правда, мають там навіть свій університет, мають історичний клуб, але - на громадських засадах. А радіохвилі, телепрограми тощо українською мовою там не заповнені, як у Києві – російською.
Сьогодні, коли йдеться про нову угоду між Україною та Росією про вільну торгівлю та співпрацю в інших напрямах,
Не виключено, що на найвищих рівнях справді можна очікувати успіхів у розв’язанні питань і проблем, як наголосив Л.Кучма.
Щодо авіації, космосу, високих технологій, модернізації та експлуатації атомних об’єктів, останні, між іншим, абсолютно всі в Україні – російської конструкції, то співробітництво в цих галузях очевидно буде обопільно корисним. З торгівлею теж зрозуміло. А,
Враховуючи те, що подальші українсько-російські взаємини мають намір розширюватися і в плані науки, освіти, культури, слід очікувати й нових ділових та громадських ініціатив.
Хотілося б забути сумний давній і недавній досвід, коли Росія охоче забирала собі кращих науковців, акторів, музикантів, співаків тощо. Сьогодні, коли українська соціально-економічна криза виштовхує поза кордони рідних талановитих дітей, така небезпека існує не в меншій мірі, ніж це було за радянських часів.
Ставлення до України з боку Росії, очолюваної В.Путіним, можна означити як якісно справді нове. (Напевно, такий курс чимось влаштовує російські еліти, або чимось їм необхідний.)
Чи йтиметься надалі про принципи паралельності і паритетності, характерні для будь-яких міжнародних взаємин, у культурних взаєминах Росії та України? Багато хто пов”язує можливість успіхів у культурних взаєминах України з Росією із задекларованим Роком України в Росії. Та є й скептики. Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”, член комітету Верховної ради України з іноземних питань Павло Мовчан вважає, що логічніше було б оголосити рік України в Україні. Щоб – цитую – у постколоніальному режимі змінити атмосферу й реабілітувати українську мову”.
Кортить додати: мову, літературу, кіно, культуру і мистецтво загалом...
Дехто з провідних українських політиків оптимістично оцінює перспективи майбутніх українсько-російських взаємин. Народний депутат Андрій Деркач, голова між фракційного об’єднання “В Європу разом з Росією” назвав “ключовим” український вектор у зовнішньополітичному курсі Росії.
Схожими аргументами послуговувалися й народні депутати України, котрі 30 листопада подали на розгляд Верховної Ради шість проектів, кожен із яких “проектує” державність або офіційність російської мови в Україні.
Наголошувана cхожість мов двох братніх слов’янських народів і певна подібність їх історій та культур (особливо радянського періоду) часто провокує появу тези, що Україна – взагалі-то органічна околиця Росії, і тільки дивовижні виверти історії зробили її незалежною державою. Як, наприклад, референдум 1 грудня 1991 року.
А Дмитро Скрябін у сюжеті “Референдум про незалежність: десять років по тому” стверджує, що цитую “Більшість громадян, завдяки яким з’явилася незалежна держава Україна, були російськомовними”....
Це, певна річ, неправда. Бо більше, ніж 60 відсотків населення України навіть у той позначений імперством час були українцями (згідно перепису 1989 року).
Інша річ, що існує велике бажання таких, як пан Скрябін, видавати бажане за дійсне. Вважати нинішню шовкову русифікацію України, яка відбувається на всіх напрямах, зближенням. Вважати засилля російської книжки на українських ринках і домінування російської мови на радіо, у пресі – теж зближенням. Тоді постає питання про те, чому відповідного “зближення” не відбувається навпаки? Тільки у Москві є понад мільйон українців. Вони, правда, мають там навіть свій університет, мають історичний клуб, але - на громадських засадах. А радіохвилі, телепрограми тощо українською мовою там не заповнені, як у Києві – російською.
Сьогодні, коли йдеться про нову угоду між Україною та Росією про вільну торгівлю та співпрацю в інших напрямах,
Не виключено, що на найвищих рівнях справді можна очікувати успіхів у розв’язанні питань і проблем, як наголосив Л.Кучма.
Щодо авіації, космосу, високих технологій, модернізації та експлуатації атомних об’єктів, останні, між іншим, абсолютно всі в Україні – російської конструкції, то співробітництво в цих галузях очевидно буде обопільно корисним. З торгівлею теж зрозуміло. А,
Враховуючи те, що подальші українсько-російські взаємини мають намір розширюватися і в плані науки, освіти, культури, слід очікувати й нових ділових та громадських ініціатив.
Хотілося б забути сумний давній і недавній досвід, коли Росія охоче забирала собі кращих науковців, акторів, музикантів, співаків тощо. Сьогодні, коли українська соціально-економічна криза виштовхує поза кордони рідних талановитих дітей, така небезпека існує не в меншій мірі, ніж це було за радянських часів.
Ставлення до України з боку Росії, очолюваної В.Путіним, можна означити як якісно справді нове. (Напевно, такий курс чимось влаштовує російські еліти, або чимось їм необхідний.)
Чи йтиметься надалі про принципи паралельності і паритетності, характерні для будь-яких міжнародних взаємин, у культурних взаєминах Росії та України? Багато хто пов”язує можливість успіхів у культурних взаєминах України з Росією із задекларованим Роком України в Росії. Та є й скептики. Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”, член комітету Верховної ради України з іноземних питань Павло Мовчан вважає, що логічніше було б оголосити рік України в Україні. Щоб – цитую – у постколоніальному режимі змінити атмосферу й реабілітувати українську мову”.
Кортить додати: мову, літературу, кіно, культуру і мистецтво загалом...
Дехто з провідних українських політиків оптимістично оцінює перспективи майбутніх українсько-російських взаємин. Народний депутат Андрій Деркач, голова між фракційного об’єднання “В Європу разом з Росією” назвав “ключовим” український вектор у зовнішньополітичному курсі Росії.
