Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 19:50

Володимир Забаштанський


Володимир Забаштанський

Київ, 5 грудня 2001 - Україна попрощалася з відомим поетом, лауреатом найвищої національної літературної премії імені Тараса Шевченка Володимиром Забаштанським.

4 грудня до Будинку Письменника Національний Спілки письменників прийшли і приїхали з усіх кутків країни сумні люди. Вони несли не надто пишні зимові квіти в руках, або йшли й без квітів, кутаючись у підходящий для десятиградусного морозу одяг. Перед Спілкою всіх зустрічав портрет молодого усміхненого поета у вишитій сорочці – таке фото вміщене й на авантитулі його першої збірки в 1967 році.

Володимиру Забаштанському недавно сповнився шістдесят один рік. За не довге своє життя він не здобув аж надто гучної слави. Зате його любили всі, хто удостоївся честі знати цього мужнього поета. Любили й ті, хто знав його тільки за творами.

Про Володимира Забаштанського - Надія Степула:

В селі Браїлові на Вінничині 5 жовтня 1940 року в робітничій сім”ї Забаштанських народився син - Володимир. Навчався у сільській семирічці, потім – у будівельній школі на Донбасі. Працював бутоломом у кар”єрах . Був і помічником кочегара на цукровому заводі. Змолоду життя Володимира Забаштанського було міцно пов”язане з каменем, каменеломами, каменотесами, бутоломами – він і сам був каменярем у житті і став каменярем у слові. На вісімнадцятому році життя Володимир втратив зір і руки. Його чекали ще суворіші, ніж каменоломні, лікарняні будні. Незрячий і безрукий мужній хлопець після лікування в Київському ортопедичному інституті навчався у школі робітничої молоді та працював в від товариства сліпих УТОС. Потім став студентом філологічного факультету Київського університету. Писав вірші, з’явилися публікації та перша книжка – збірка поезій під більш, ніж символічною назвою “Наказ каменярів”.Доля не дала йому інших шансів, окрім жити і творити у мороці та без рук. Та і свій скупий шанс він прожив гідно. Керував студією “Кобза” при столичному видавництві “Молодь”, писав, здобуваючи все вищі вершини Духу. Що додавало йому сили, мужності, незламності? Рідна земля, дорога серцю Україна, кохана дружина, яка стала його очима і його руками, люди, котрих він любив і котрі любили його. І, може, ще щось – чого ніхто не знає і вже не знатиме.

Володимир Забаштанський заповів поховати його у вінницьку землю – де стоптані стежки ще пам”ятають його перші кроки. Нещодавно він навіть читав вірш, де йшлося про цей заповіт. На громадській панахиді у Спілці письменників про це пошепки переповідали одне одно всі, хто прийшов востаннє на зустріч з поетом. Представники вінницького земляцтва, близькі та знайомі письменники готові були допомогти звершити останню волю Володимира Забаштанського.

Але його поховали на міському київському цвинтарі – віддаленому до межі міста Лісовому. На престижному, прости Господи, Байковому, де ховають відомих політиків, письменників тощо, не знайшлося місця для лауреата Шевченківської премії, простого патріота слова і України.

В такі дні навіть слово “любити “ звучить гірко. Володимира Забаштанського любили – попрощатися з ним прийшли і патріархи від літератури, спитаючися сухими старечими руками на саморобні посохи, прийшли й новобранці.

Рідна українська земля, присипана смутком снігу, хай буде йому легкою – тепер уже навіки.

Надія Степула, радіо Свобода Київ.

Із поезій Володимира Забаштанського:

Колядники

Надворі крутить веремія, свище, Ми з призьби тягнемось до вікон ближче, Гуртом гукаєм: “Вам колядувати?” А звідтіля: “Не маю що давати!” Ми знаєм, що нема у діда хліба. А каганець сумний у шибі кліпа. Та ми ніколи дідом не гордуєм, Ми дідові і так заколядуєм. Де взять йому для нас горіхів стільки? Зате – чого дід не розкаже тільки. Куди улітку з нами лиш не піде, Та й хто колядок нас навчить, крім діда?… А дід, зворушений, виносить чемно В полумиску картоплю нам печену, Усіх припрошує: “Гаряча… з груби… Беріть, колядники, погрійте зуби….” Що може ліпше бути в завірюху? Ми кидаєм її з руки на руку. І знов мчимо селом поміж хатами. І місяць попереду, як отаман. Спливли літа, і розгубили пам”ять, Які і хто виносив марципани нам У ту важку добу негоди й скрути, А дідову картоплю – не забути! Давно не бігаєм колядувати Ватагами від хати і до хати. А дід у новорічну ніч щороку Забуде усі справи і мороки, Сидить і жде біля вікна до рану, Чи не гука до нього хто з туману. У нього ж є сьогодні що давати, - Чому ж ніхто не йде колядувати?

Загреба

Вона з Батиєвої касти Ординське царство заснує. Де тільки можна, буде красти І видавати за своє. І крала, в кого тільки можна, Благословляючи хрестом. В злодійстві бестія вельможна, На інших тицяла перстом. Загреба з духом сатани Не може загребти до скиту Лише твоєї сивини, Твойого, Києве, блакиту.

Лаври

На паперті волі,. Он бач, Жебруще вистоює днину – “Подайте медальку хоча б за те, що люблю Україну”. Щодень, мов на працю тяжку, По-рабськи згинаючи спину, - “Хоч премійку киньте яку за те, що люблю Україну”. То лаври хапав горлодер За глум, за ненавидь, за кпини. Чому б жебракові тепер Не дать за любов до Вкраїни?

Незамінні

Звісно, щоб я не блукав в темнині Ще на початку крутої стежини, Небо всевладно послало мені Очі і руки моєї дружини. Небо дивилося із вишини, Знати хотіло надлюдські журини. Знати, на що ж то спроможні вони, Очі і руки моєї дружини. Хто б із таким тягарем не поник, З дому мене ведучи на вершину, Стали в путі незамінні навік Очі і руки моєї дружини.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG