Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 22:32

Григір Тютюнник – талант, скараний на горло


Григір Тютюнник – талант, скараний на горло

Київ, 7 грудня 2001 - 5 грудня він мав би сімдесят літ – всього лише сімдесят! – і, можливо, в якім-небудь українськім палаці – у Кмєві чи ні – йому б казали в цей день добрі і високі слова. Не знаю, чи були б ті слова мудрими і щирими, бо навіть доброта іноді не буває мудрою, а високість – щирою. Але не помітити його сімдесятиліття ніхто б не зміг. Зрештою, помітили й після смерті. – Україною прокотилася хвиля друкованих спогадів і скупих публікацій на загальну тему “Яким талановитим був Григір Тютюнник, на жаль, давно мертвий”.

Був. І залишився. В написаних книжках, у пам”яті деяких ровесників-письменників, у згадках простих людей, котрі жили в одному просторі з ним і в одному часі з ним.

Залишився в літературі двадцятого століття і постарішав разом з нею на цілий вік. А пішов із життя, маючи всього сорок дев”ять – сказати б, “У розквіті сил і таланту”, як це кажуть на ювілеях про тих, кого вже нема. Але не відомо, чи був тоді то розквіт таланту Григора Тютюнника, чи тільки початок такого розквіту. І добре відомо, що не був тоді “розквіт” сил у нього, а був злам усіх життєвих стержнів, на яких ті сили трималися, злам душі. Бо інакше не наклав би на себе руки.

Письменник, чия проза не задавнилася навіть на день – його герої начебто перейшли з одного виміру в інший, з підрадянського знівеченого села в таке ж саме незалежно-українське, в них і сьогодні ті ж самі характери, труднощі, болі, радощі й трагедії. Село, яке так любив Григір Тютюнник, село, котре споконвіку було кузнею національного характеру, село, без якого місто погибало, водночас зневажаючи це село за селянськість, селюкізм і ще багато за що, - село віддало свого сина Григора місту. А місто віддало його небуттю.

Обидва брати Тютюнники були письменниками, обидва – прозаїками і навіть обидва – лауреатами знаменитої Шевченківської премії, причому і той і той – посмертно. Молодшого брата, Григора доля не милувала від народження до смерті. Хіба що вділила чоловічої краси та обдарувала незрівнянної сили талантом. І це – дуже багато. Не так для самого Григора Тютюнника, як для його України, для її літератури, для майбутнього цієї літератури. Бо сьогодні оповідання Григора Тютюнника, деякі вперше видані в неспотвореному вигляді тільки після його смерті, вивчають у школах, університетах, читають “учні середнього віку”. – Себто, ті молоді люди, які вже не застали ні голодомору, ні навіть брєжнєвського велелюдного розпачу та впровадженої в життя дволикості поведінки, трибу життя, позначеного підлістю і параноєю хворобливої липової піднесеності суспільства. Ці молоді люди читають Тютюнника не просто з примусу – бо він є у тій чи тій навчальній програмі. – Читають, зачепившись за один-два рядки, бо це цікаво. А нинішніх юнаків чи дівчат не так просто нахилити до книжки, бо в них є не тільки кломп´ютери та відео, не лише Кафка з Боргесом і ще дві сотні виданих-перевиданих світової слави письменників, не лише стереотип учорашньості української літератури, гнаної в три шиї у глухий кут забуття – в сидлу причин здебільшого відомих… Тютюнника читають, бо він – захоплює. Майстер слова, який мало не став російським українським письменником – і був би поповнив слову російської літератури, як Гоголь чи Ахматова, Булгаков чи Бунін, якби продовжив бути російськомовним, як починав. Він подолав у собі менталітет донбасько-харківського хохла, пірнув у стихію рідного слова і так і не випірнув з неї. Скараний на горло його талант явив світові письменника неповторного і примітного, постать якого з роками не маліє, а виростає – піднімаючись над просторами рідної землі, так само понівеченої і фізично й духовно, як і двадцять років тому, коли він обірвав нитку свого життя.

Хтозна – страшно про це й думати, але – хтозна, чи, озирнувшися нині навколо, глянувши на причавлені бідністю й безпорадністю села, на сповнені жебраків міста, на бездушність і бездуховність часу теперішнього, - хтозна, чи не обірвав би Григір Тютюнник свого життя й удруге, проживши трохи довше на світі, ніж прожив.

Принаймні, тематика його творів та присутність у них яскравих характерів “гвинтиків” суспільства, якими позначений поступ цього суспільства – не змінилися б. Красиві й огидні, жалюгідні і піднесені, незламні і зламані його герої – серед нас. Чи не вцьому й полягає та невловна істина, котру він так даремно намагався знайти за життя?

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG