Київ, 7 грудня 2001 - Початок року запам’ятався передчуттям змін. Суспільство видавалося дозрілим до політичних реформ, не завершених десять років тому, а кількість громадян, особисто зацікавлених у перетвореннях, здавалася достатньо великою. Як і наприкінці 80-х років, політика знову набула морального виміру, і громадськість так само вимагала узгодження дій влади з базовими суспільними цінностями.
Попри морози, у повітрі віяло весною та свободою. Акції політичної опозиції своєю чисельністю та організованістю перевершували мітинґи доби розпаду імперії. І коли за одну січневу ніч на київському майдані Незалежності виросли капітальні паркани, які мали би перешкодити мирним виявам громадської активності, вони виглядали неначе створеними для розміщення листівок. На тротуарі Хрещатика вперше з’явилися намети незгодних, а діалоги з відомих диктофонних записів переповідалися у поштивому товаристві, немов анекдоти доби соціалізму.
Проте надії на переміни були поховані 9 березня з відродженням комуністичної традиції переслідування людей, які приходять до пам’ятника Шевченку вшанувати поета. Одразу пригадався похорон патріарха Володимира, а арешти студентів на Київському вокзалі за ознакою володіння ними українською мовою виявили основний вектор політики влади. Зрештою, кволе громадянське суспільство поступилося ретельно розбудованій державі, і на майдані на місці намету з портретом Георгія Гонгадзе постав неорадянський монумент. І все-таки ті тижні назавжди запам’яталися дивним поєднанням відчуття свободи і надії.
Іншою знаковою подією року став для України червневий приїзд Іоанна Павла Другого. Він нагадав українцям про їхню приналежність до європейської цивілізації. Він спонукав їх ще раз звернутися до власної історії, в якій зв’язки з Римом не поступалися інтенсивністю стосункам із Константинополем. Суспільству, шокованому діями державних достойників, візит папи засвідчив абсолютну цінність моралі. Громадянам, травмованим десятиліттями войовничого безбожництва, папська місія до Києва та Львова продемонструвала незнищенність духовних цінностей.
Але найбільше враження справила сама особистість Кароля Войтили. Його вірші приваблювали сполученням пристрасті та мудрості, його активність викликала щире подивування з огляду на його вік та недуги, а євангельський дух його проповідей контрастував з нетерпимістю московських православних фундаменталістів. Нарешті, ця людина причарувала усіх, проспівавши кілька рядків старої пісні. І цей рік запам’ятався ще і словами Іоанна Павла Другого про те, що життя українців залежить тільки від їхніх власних зусиль.
Попри морози, у повітрі віяло весною та свободою. Акції політичної опозиції своєю чисельністю та організованістю перевершували мітинґи доби розпаду імперії. І коли за одну січневу ніч на київському майдані Незалежності виросли капітальні паркани, які мали би перешкодити мирним виявам громадської активності, вони виглядали неначе створеними для розміщення листівок. На тротуарі Хрещатика вперше з’явилися намети незгодних, а діалоги з відомих диктофонних записів переповідалися у поштивому товаристві, немов анекдоти доби соціалізму.
Проте надії на переміни були поховані 9 березня з відродженням комуністичної традиції переслідування людей, які приходять до пам’ятника Шевченку вшанувати поета. Одразу пригадався похорон патріарха Володимира, а арешти студентів на Київському вокзалі за ознакою володіння ними українською мовою виявили основний вектор політики влади. Зрештою, кволе громадянське суспільство поступилося ретельно розбудованій державі, і на майдані на місці намету з портретом Георгія Гонгадзе постав неорадянський монумент. І все-таки ті тижні назавжди запам’яталися дивним поєднанням відчуття свободи і надії.
Іншою знаковою подією року став для України червневий приїзд Іоанна Павла Другого. Він нагадав українцям про їхню приналежність до європейської цивілізації. Він спонукав їх ще раз звернутися до власної історії, в якій зв’язки з Римом не поступалися інтенсивністю стосункам із Константинополем. Суспільству, шокованому діями державних достойників, візит папи засвідчив абсолютну цінність моралі. Громадянам, травмованим десятиліттями войовничого безбожництва, папська місія до Києва та Львова продемонструвала незнищенність духовних цінностей.
Але найбільше враження справила сама особистість Кароля Войтили. Його вірші приваблювали сполученням пристрасті та мудрості, його активність викликала щире подивування з огляду на його вік та недуги, а євангельський дух його проповідей контрастував з нетерпимістю московських православних фундаменталістів. Нарешті, ця людина причарувала усіх, проспівавши кілька рядків старої пісні. І цей рік запам’ятався ще і словами Іоанна Павла Другого про те, що життя українців залежить тільки від їхніх власних зусиль.
