Київ, 10 грудня 2001 - У 30 статтях Декларації був узагальнений перелік основних прав людини, напрацьованих цивілізацією за минулі тисячоліття. Йшлося як про так звані невід’ємні права, так і про соціальні та національні.
Важко сказати однозначно, чому саме чимало країн-учасниць Об’єднаних Націй, включно із Радянським Союзом та іншими комуністичними державами, проголосували за Декларацію, яку вони не збиралися виконувати. Можливо, задля того, аби звинувачувати своїх геополітичних супротивників у порушенні людських прав. Можливо, вважаючи Декларацію такою собі черговою утопією, від існування якої нікому не стане ані холодно, ані жарко. А, можливо, щиро вважаючи – як тільки настане неминучий комунізм на радянській землі, проблема прав людини відпаде сама собою.
Проте, якщо у перші роки свого існування Загальна Декларація Прав Людини і була утопією, то це виявилася надзвичайно конструктивна і дієва утопія. Саме в ній черпав силу і натхнення правозахисний рух, яких розгорнувся у країнах комуністичного і третього світу. Саме її положення обмежували автократичні тенденції деяких із лідерів країн Заходу. Можна стверджувати, що саме Загальна Декларація Прав Людини стала тим осереддям інтелектуальної та моральної потуги, яке світова демократія протиставила притягальній силі “Маніфесту Комуністичної Партії” – і перемогла.
Проте було б черговою і непродуктивною утопією вважати, що у ХХІ столітті Загальна Декларація Прав Людини стала зібранням абеткових істин для урядів і суспільств чи не всього світу. Навіть у найрозвиненіших демократіях існують проблеми з правами людини. А деякі з уже, здавалося, здобутих прав поставлені зараз під сумнів чи то внаслідок тиску з боку транснаціональних монополій, чи то в результаті загрози з боку міжнародного тероризму. Але за всіх обставин Декларація стала фактом суспільного буття, на який змушені постійно зважати сильні цього світу. А це вже немало.
Важко сказати однозначно, чому саме чимало країн-учасниць Об’єднаних Націй, включно із Радянським Союзом та іншими комуністичними державами, проголосували за Декларацію, яку вони не збиралися виконувати. Можливо, задля того, аби звинувачувати своїх геополітичних супротивників у порушенні людських прав. Можливо, вважаючи Декларацію такою собі черговою утопією, від існування якої нікому не стане ані холодно, ані жарко. А, можливо, щиро вважаючи – як тільки настане неминучий комунізм на радянській землі, проблема прав людини відпаде сама собою.
Проте, якщо у перші роки свого існування Загальна Декларація Прав Людини і була утопією, то це виявилася надзвичайно конструктивна і дієва утопія. Саме в ній черпав силу і натхнення правозахисний рух, яких розгорнувся у країнах комуністичного і третього світу. Саме її положення обмежували автократичні тенденції деяких із лідерів країн Заходу. Можна стверджувати, що саме Загальна Декларація Прав Людини стала тим осереддям інтелектуальної та моральної потуги, яке світова демократія протиставила притягальній силі “Маніфесту Комуністичної Партії” – і перемогла.
Проте було б черговою і непродуктивною утопією вважати, що у ХХІ столітті Загальна Декларація Прав Людини стала зібранням абеткових істин для урядів і суспільств чи не всього світу. Навіть у найрозвиненіших демократіях існують проблеми з правами людини. А деякі з уже, здавалося, здобутих прав поставлені зараз під сумнів чи то внаслідок тиску з боку транснаціональних монополій, чи то в результаті загрози з боку міжнародного тероризму. Але за всіх обставин Декларація стала фактом суспільного буття, на який змушені постійно зважати сильні цього світу. А це вже немало.
