Київ, 25 грудня 2001 - Скільки людей, причетних до культурницьких процесів, до духовної ситуації в Україні, стільки, мабуть, і думок з цього приводу.
Перш, ніж говорити про стан української культури й духовності в Україні, варто запитати самих себе: а що таке, власне, українська культура? Якщо її обмежувати явищами виключно україномовними, то з’ясується чи не повна відсутність української культури на двох третинах території України і слабка її присутність навіть у Львові. Схожим чином і з духовністю: напучує і розраджує дві третини України та формує глибинні шари їхнього духовного світу філія Російської православної Церкви. Можна, звісно, спробувати оцінити стан української культури і української духовності за європейськими стандартами: це все, що створене громадянами України і належить до їхнього духовного світу. У такому разі доведеться визнати цілковиту слушність, скажімо, оцінок швейцарських інтелектуалів, котрі вважають найвизначнішим українським письменником Андрія Куркова, чи думок польських освітян, котрі після публікацій у варшавській газеті “Трибуна” вважають: найпершим сучасним шевченкознавцем є Олесь Бузина. А сама територія України відтак є канонічними обширами російського православ’я.
Ось такий виходить ребус. Звичайно, в Україні останнє десятиліття, та й поточний рік ознаменовані не одним літературно-мистецьким чи гуманітарно-науковим спалахом. Звісно, неможливо применшити значення того факту, що культура стала вільною від приписів ідеологічних і карально-репресивних органів. Зрозуміло, що виходити з колоніального стану – це справа довгих десятиліть. Але водночас просто кидається в очі, що місце парткомів посіли “круті братки”, і культура змушена озиратися на їхні смаки, що торжествує суто лакейсько-плебейська субкультура, яка часом пнеться і у високі сфери, і у постмодерн, і до Європи. А українська мова на вустах корумпованих можновладців здатна викликати у молоді тільки відразу до всього українського. Що ж стосується зразків морально-духовних чеснот, які покликані демонструвати достойники Церкви, то розкол православ’я в Україні вкупі із войовничою ксенофобією деяких представників Московського Патріархату в Україні лише поглиблюють загальну втрату суспільством духовних орієнтирів. І знов-таки, залишається відкритим запитання: навіщо та українська культура, чим вигідно вирізняються українські духовні традиції, якщо донині ця культура і ці традиції не запобігли торжеству у країні тієї істоти, яку ще сто років тому інтелігенти звали “прийдешнім хамом”.
Перш, ніж говорити про стан української культури й духовності в Україні, варто запитати самих себе: а що таке, власне, українська культура? Якщо її обмежувати явищами виключно україномовними, то з’ясується чи не повна відсутність української культури на двох третинах території України і слабка її присутність навіть у Львові. Схожим чином і з духовністю: напучує і розраджує дві третини України та формує глибинні шари їхнього духовного світу філія Російської православної Церкви. Можна, звісно, спробувати оцінити стан української культури і української духовності за європейськими стандартами: це все, що створене громадянами України і належить до їхнього духовного світу. У такому разі доведеться визнати цілковиту слушність, скажімо, оцінок швейцарських інтелектуалів, котрі вважають найвизначнішим українським письменником Андрія Куркова, чи думок польських освітян, котрі після публікацій у варшавській газеті “Трибуна” вважають: найпершим сучасним шевченкознавцем є Олесь Бузина. А сама територія України відтак є канонічними обширами російського православ’я.
Ось такий виходить ребус. Звичайно, в Україні останнє десятиліття, та й поточний рік ознаменовані не одним літературно-мистецьким чи гуманітарно-науковим спалахом. Звісно, неможливо применшити значення того факту, що культура стала вільною від приписів ідеологічних і карально-репресивних органів. Зрозуміло, що виходити з колоніального стану – це справа довгих десятиліть. Але водночас просто кидається в очі, що місце парткомів посіли “круті братки”, і культура змушена озиратися на їхні смаки, що торжествує суто лакейсько-плебейська субкультура, яка часом пнеться і у високі сфери, і у постмодерн, і до Європи. А українська мова на вустах корумпованих можновладців здатна викликати у молоді тільки відразу до всього українського. Що ж стосується зразків морально-духовних чеснот, які покликані демонструвати достойники Церкви, то розкол православ’я в Україні вкупі із войовничою ксенофобією деяких представників Московського Патріархату в Україні лише поглиблюють загальну втрату суспільством духовних орієнтирів. І знов-таки, залишається відкритим запитання: навіщо та українська культура, чим вигідно вирізняються українські духовні традиції, якщо донині ця культура і ці традиції не запобігли торжеству у країні тієї істоти, яку ще сто років тому інтелігенти звали “прийдешнім хамом”.
