Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:25

Різдво Христове – чи забудемо величне свято?


Різдво Христове – чи забудемо величне свято?

Київ, 3 січня 2002 – Людство має не так багато веселих, щасливих та урочистих свят, позначених світлом любові, злагоди, миру і сподівань. Таке свято – день Різдва Христового. Недарма, здоровлячи з ним, бажаємо одне одному “веселих свят”, “смачної куті”.

Духмяний дідух, сухий шелест сіна під обрусом, тужливо-радісні колядки, правічність зоряного неба та в ньому найголовніша зірка над землею – перша, яка кличе до свят-вечері, – все це Різдво.

Християнський світ відзначає Різдво Христове як одне з найвеличніших свят. За тисячі років не раз змінилися обряди та звичаї, не раз згубилися у віках якісь теплі слова, а натомість знайшлися інші – не менш теплі, не менш цікаві та захоплюючі.

В Україні свято Різдва Христового має свої традиції. Історія зберегла багато фактів про розвиток цих традицій, а, починаючи з шістнадцятого століття, зберегла їх також і література.

Своєрідним і незабутнім був для України період радянської неволі, коли відкрито Різдво не святкувалося, було заборонене і переслідувалося. Проте тоталітарний режим не витравив із сердець і душ високе прагнення свята. Різдво Христове святкували в Україні, особливо в західних її областях, і в ті сумні часи.

Із далекого сивого часу прийшли до нас колядки і щедрівки, пісні, які славили народження Ісуса Христа. В українській писаній літературі вони зафіксовані з кінця шістнадцятого століття. У відомому Києво-Михайлівському збірнику був уміщений твір “Похвала Рождеству Христову”. У першій половині сімнадцятого століття Кирило Транквіліон-Ставровецький видав знамениту збірку “Перло многоцінне”, де була “Похвала на славний день Рождества Господа нашого Ісуса Христа”. У цьому творі п’ятеро отроків розповідають про те, як сталося знаменне у віках народження Христа.

Різні “Коляди” відомі здавен. А приблизно з сімнацятого-вісімнадцятого століть популярним стає наближення суворо релігійних текстів до світського змісту. Ченці співають вірші-орації, поздоровляють присутніх, вплітаючи у свої розповіді трохи жартівливо-побутових сценок. Три царі, котрі, як відомо, не були українцями, у вертепах та різдвяних театралізованих дійствах давно вже українізовані. Навіть Ірод, наділений окремими рисами суто українського національного характеру, промовляючи по-українському, загубив у віках своє історичне походження. У комедії Дмитра Туптала – на самому початку вісімнадцятого століття – пастухи з царями вже українізовані драматургом, а народні вертепи це явище розвинули.

Минали століття. Традиції зберігалися, до них додавалося щось нове, життя людей було наповнене подіями, війнами, трагедіями, відродженням. В усі часи свято Різдва Христового приходило в людське життя як добра звістка про новий початок. Навіть у страшні та жорстокі часи – приходило як нагадування про вічність Божого існування і миттєвість – людського, як бажання світла у непроникній темряві.

До тяжких часів належать і десятиліття комуністичного атеїзму, десятиліття силоміць викреслюваних із життя традицій, десятиліття нищення ікон і звичаїв, обрядів та свят в Україні.

Закриті церкви, або перетворені на клуби чи стайні, повсюдне засилля повзучого наукового атеїзму попри шалений спротив зробили в Україні свою чорну справу. Чи не тому сьогодні, в незалежній, вільній країні свято Різдва Христового для багатьох асоціюється з такими простими і не надто високими поняттями, як “вихідний день” та “можливість добряче випити і закусити”?

Гіркі уроки історії, а ще гіркіше усвідомлення від того, що хто їх не вивчив, той може мати їхнє повторення. Ці слова стосуються тих, хто й досі сердечно вірить у недавно забутий совєтський рай – у лапках, певна річ, рай, – та прагне його знову.

Зрештою, кожному – своє.

Різдво Христове приходить до всіх і кожного. Сьогодні вже ніхто не боронить колядувати, ходити з вертепом від хати до хати, йти до церкви, варити кутю, вносити дідуха… Святкувати світлий день добрими помислами…

Ніхто не боронить. Хоч вертепів усе менше, а колядки все тихші. Багато хто вважає, що третє тисячоліття, новий вік, немислимий ще вчора розвиток техніки та науки самі по собі витіснили і продовжують витісняти з нинішнього життя давні традиції. Це, мабуть, хибна думка. Бо традиції не тому зникають, що їх щось витісняє, а тому, що їх ніхто не продовжує.

Можливо, дорослі, прикипівши до комп’ютерів, телевізорів, відеомагнітофонів та інших дивовиж, не завжди мають час підняти голову й зауважити ту першу зорю, яка з Вифлеєму “на весь світ засіяла”. Але дітям цю зорю треба хіба показати й розказати про неї. Діти могли б доторкнутися казкового і святкового дійства, якби їм показали добрий вертеп. Може, та вистава не була б такою талановитою, як поставлена в 1919 році Лесем Курбасом. Може, сьогодні та вистава була б застарілою і слід запропонувати щось сучасніше…

Багато українських шкіл цього року пропонували дітям свято Хелоувіну, дуже смішне, цікаве, хоч і пересаджене з чужого ґрунту. Непогано “і чужого научатись”, звичайно. Інша річ, що “свого не цуратись” набагато важче.

Не таємниця, що не тільки в індустріальних містах України, а у більшості її сіл сьогодні традиції святкування Різдва Христового не існують. Різдвяна вечеря, кутя, дванадцять страв, спільна молитва… – це вже стало спогадом тих, хто на порозі вічності й невдовзі залишить земну юдоль. Ці люди зазнали в своєму житті немало. І не раз їх рятувала світлість таких свят, як Різдво Христове – від розпачу, від болю, від різних бід…

Не багато залишається у цьому світі й тих, хто виборював волю Україні в лавах УПА. Для них колядки часто звучали як бойові марші. І на мотив колядок співалися бойові пісні:

Відкривай же, брате, Веди нас до хати, Будем тобі українські Коляди співати. Та засвіти свічку, Постав на віконце, Щоб зацвіла Україна, Як рожеве сонце. А ми сеї ночі Не спали й на волос. Питаємся, чи ти маєш Український голос. Український голос – То наші органи, Сивий кожух, сива шапка, Жовто-сині фани.

Співалася ця пісня на мотив колядки “Нова радість стала”.

…Я не ратую за те, щоб свята запроваджувалися таким чином, як вони заборонялися ще недавно – силоміць.

Жаль тільки тих, до кого ніколи не приходив світлокрилий ангел, хто не знає неповторного смаку солодкої куті, хто ніколи й нікому не дарував слів “Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся, – Син Божий народився”.

Та, хоч обділених багато, є й інші. Ті, хто несе світлу ношу добрих традицій крізь час.

Це для них сходить надвечірня зоря, закликаючи до молитви, для них пахне медом сіно під обрусом, у їхні оселі приходять ангели, а свято Різдва Христового для них – свято Господньої появи, народження Ісуса, свято, позначене вічністю і тому – непроминальне.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG