Київ, 9 січня 2002 - Від початку XVI сторіччя Київська митрополія потрапила у кризу, виявами якої стали зростання залежності церкви від світських правителів та занепад освітнього і морального рівня священиків. Стародавня традиція опікування Церквою з боку держави поступилася так званому праву “подавання хлібів духовних”, тобто призначенню ієрархів світською владою. А втрата авторитету православ’я обумовила другорядний соціальний статус українців в офіційно католицьких литовській та польській державах. Відтак, першою спробою відновити суспільне значення церкви став собор, скликаний митрополитом Київським і всієї Русі Йосифом ІІ Солтаном на Різдво 1509 року у Вільні.
Учасники собору ухвалили програму реформування церковного життя з 15 пунктів. Зокрема, було засуджено поширену практику купівлі церковних посад кандидатами, а також призначення власниками сіл і містечок священиків без згоди місцевого єпископа. Ієрархи вирішили надалі не висвячувати на єпископство недостойних сану кандидатів, навіть рекомендованих великим князем чи королем. За постановами собору, захоплення магнатами церковних земель та майна мало відтоді каратися відлученням від Церкви. Прагнучи відновити традицію колеґіального управління церковними справами, владики постановили реґулярно збиратися на собори. Рішучість єпископів була засвідчена їхньою ухвалою спільно виступити проти кожного владоможця – бодай і великого князя, – який оскаржить соборні рішення.
Постанови Віленського православного собору були підтверджені 2 липня 1511 року декретом короля Речі Посполитої Жиґимонта І Старого. Вони засвідчили усвідомлення ієрархами церковної кризи, їхні намагання зберегти за київським православ’ям роль підвалини культурної ідентичності українців. Проте запропоновані собором реформи полягали у поверненні до норм і традицій “милої старовини”. Натомість вже за кілька десятиліть виклики Реформації, полеміка навколо унії та суспільні вимоги примусили українську церкву до справжнього оновлення.
Учасники собору ухвалили програму реформування церковного життя з 15 пунктів. Зокрема, було засуджено поширену практику купівлі церковних посад кандидатами, а також призначення власниками сіл і містечок священиків без згоди місцевого єпископа. Ієрархи вирішили надалі не висвячувати на єпископство недостойних сану кандидатів, навіть рекомендованих великим князем чи королем. За постановами собору, захоплення магнатами церковних земель та майна мало відтоді каратися відлученням від Церкви. Прагнучи відновити традицію колеґіального управління церковними справами, владики постановили реґулярно збиратися на собори. Рішучість єпископів була засвідчена їхньою ухвалою спільно виступити проти кожного владоможця – бодай і великого князя, – який оскаржить соборні рішення.
Постанови Віленського православного собору були підтверджені 2 липня 1511 року декретом короля Речі Посполитої Жиґимонта І Старого. Вони засвідчили усвідомлення ієрархами церковної кризи, їхні намагання зберегти за київським православ’ям роль підвалини культурної ідентичності українців. Проте запропоновані собором реформи полягали у поверненні до норм і традицій “милої старовини”. Натомість вже за кілька десятиліть виклики Реформації, полеміка навколо унії та суспільні вимоги примусили українську церкву до справжнього оновлення.
