Київ, 9 січня 2001 - 1686 року Київська православна митрополія була підпорядкована Московському патріархату, і упродовж наступних двохсот тридцяти одного року її було перетворено на сукупність єпархій Російської православної церкви. З початком національної революції 1917 року на Наддніпрянщині поширився рух за відновлення незалежності української церкви, лідером якого став протоієрей Василь Липківський.
20 січня 18-го року у Києві розпочався Всеукраїнський собор, який мав проголосити автокефалію Української церкви, проте внаслідок наступу на столицю більшовиків він був перерваний. У листопаді позицію гетьманського уряду щодо церкви висловив міністр віросповідань Олександр Лотоцький: «У самостійній державі має бути і самостійна Церква». А одним із перших законодавчих актів Директорії Української Народної Республіки став «Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви».
Закон визначав засади відносин держави та церкви, а його центральним положенням була стаття шоста: «Українська Автокефальна Церква з її синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть». Канонічною основою Закону стало 17-е правило Четвертого Вселенського Собору: «Якщо правосильною владою заснована держава, то адміністративний розподіл церковний мусить збігатися з розподілом державним». У лютому українська дипломатична місія у Туреччині звернулася до Вселенського патріархату з клопотанням про визнання автокефалії Української церкви.
Через захоплення Києва більшовиками 5 лютого Закон про автокефалію не був проведений у життя. Відтак 5 травня 20-го року Всеукраїнська Православна Церковна Рада знову проголосила незалежність Української церкви. Організаційне оформлення Української Автокефальної Православної Церкви було завершене на Всеукраїнському православному соборі у Києві у жовтні 21-го року.
20 січня 18-го року у Києві розпочався Всеукраїнський собор, який мав проголосити автокефалію Української церкви, проте внаслідок наступу на столицю більшовиків він був перерваний. У листопаді позицію гетьманського уряду щодо церкви висловив міністр віросповідань Олександр Лотоцький: «У самостійній державі має бути і самостійна Церква». А одним із перших законодавчих актів Директорії Української Народної Республіки став «Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви».
Закон визначав засади відносин держави та церкви, а його центральним положенням була стаття шоста: «Українська Автокефальна Церква з її синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть». Канонічною основою Закону стало 17-е правило Четвертого Вселенського Собору: «Якщо правосильною владою заснована держава, то адміністративний розподіл церковний мусить збігатися з розподілом державним». У лютому українська дипломатична місія у Туреччині звернулася до Вселенського патріархату з клопотанням про визнання автокефалії Української церкви.
Через захоплення Києва більшовиками 5 лютого Закон про автокефалію не був проведений у життя. Відтак 5 травня 20-го року Всеукраїнська Православна Церковна Рада знову проголосила незалежність Української церкви. Організаційне оформлення Української Автокефальної Православної Церкви було завершене на Всеукраїнському православному соборі у Києві у жовтні 21-го року.
