Прага, 10 січня 2002 – У більшості науковців світу щодо трактування поняття нації, як основположного терміну на шляху трактування всього, що пов’язано з нею, суттєвими є такі ознаки, як спільність території, мови, культури, екномічних зв’язків, психічних особливотсей, самоідентичності…Але в сучасній Україні серед науковців, а особливо - серед політиків, поняття нації не користується чомусь загальновизнаною повагою і тому багато-хто намагаються замінити його, наприклад, «національною ідеєю», змістом котрої вважають часто чинники далекі від змісту понять «нація» чи «національне».
Бувають в історії і парадоксальні явища – одні борються, а інші користуються плодами тієї боротьби і приходять до влади на хвилі революційного піднесення із намірами поховати самі підстави революції та її головну мету. Щось подібне сталося й в Україні. Якщо 24 серпня 1991 року на підставі національно-визвольного волевиявлення народу було проголошено незалежну державу, то влада поволі відійшла від національно визначених засад своєї діяльності, хоча й до сьогодні маскується якоюсь національною ідеєю, котру прагне підмінити міфічною ідеєю загального добробуту, котра нічим не відрізняється від колишньої брехливої ідеї загального комуністичного блага.
Чи не всі західні країни базують свої демократії на принципових засадах національно-демократичних революцій 18-19-початку 20 століть. Бо у революційних змінах тоді, суспільства не знаходили нічого кращого, як опертися на національну свідомість, сукупність національних цінністних орієнтацій та ідеалів, тобто поступ йшов через кращі сили нації до кращої організації суспільства. Вже тоді гіркий досвід навчив, що стара правляча бюрократія, якщо не зламати її організаційний апарат, може звести нанівець завоювання будь-якої національно-демократичної революції. Щось подібне, здається, сталося із запізнілою національно-демократичною революцією в Україні.
Та більшість Верховної Ради кінця серпня абсолютно не була національно зорієнтованою більшістю парламенту, а подальші політичні події показали, що, так би мовити, нова українська влада, протягла під полами своїх піджаків старі комуністичні ідеї наскрізь прогнилого інтернаціоналізму радянського зразка. Тим самим українська бюрократія довела свій інтернаціональний характер, коли справа стосується її владних інтересів. Для цієї влади визначення нації в його класичному змісті фактично не існує, не існує для неї і чітке визначення національно-демократичної революції і тим більше поняття «правлячої нації».
Тому й не дивно, що у останні роки авторитарний режим Банківської всіляко рекламував термін національна ідея, під яким насамперед розумів, далекий від національного, соціальний принцип – доброго життя в Україні для всіх людей…А далі вже підсовувалося демагогічне гасло про «багатонаціональну українську державу», на чому, ніби-то, й необхідно базувати національну ідею. Тут вже суцільна абракадабра. Простого селянина, чи шахтаря, таким чином дуже легко збити з толку, особливо, коли він ще й зрусифікований з часів СРСР донетчанин та вважає себе, взагалі, і не росіянином, і не українцем, а тутешняком….
Виявляється, що нинішні правлячі верхи занепокоєні не намаганням встановлення історичної справедливості в національній державі і відновленням прав української національної більшості, котра страждала від імперської русифікації віками, а лякають самі себе і головно - тутешняків - «насильницькою українізацією», що насправді є прикриттям для утримання цих верхів при владі за будь-яку ціну, навіть шляхом брутальної ігнорації світового досвіду національних демократій та ще й фальсифікації цього досвіду. Звичайно, рядовому тутешнякові важко буває зрозуміти, що національна демократія, відновлення прав національної більшості, це добре якраз для всіх і для національних меншин, зокрема . А основою цього є поняття нації і національної приналежності, як організуючої основи будь-якого суспільства. Якщо супільство аморфне, психічно, етнічно не зорієнтоване – воно приречене на обкрадання інтернаціональною групою владних злодіїв та на вмирання, історичне забуття…
Бувають в історії і парадоксальні явища – одні борються, а інші користуються плодами тієї боротьби і приходять до влади на хвилі революційного піднесення із намірами поховати самі підстави революції та її головну мету. Щось подібне сталося й в Україні. Якщо 24 серпня 1991 року на підставі національно-визвольного волевиявлення народу було проголошено незалежну державу, то влада поволі відійшла від національно визначених засад своєї діяльності, хоча й до сьогодні маскується якоюсь національною ідеєю, котру прагне підмінити міфічною ідеєю загального добробуту, котра нічим не відрізняється від колишньої брехливої ідеї загального комуністичного блага.
Чи не всі західні країни базують свої демократії на принципових засадах національно-демократичних революцій 18-19-початку 20 століть. Бо у революційних змінах тоді, суспільства не знаходили нічого кращого, як опертися на національну свідомість, сукупність національних цінністних орієнтацій та ідеалів, тобто поступ йшов через кращі сили нації до кращої організації суспільства. Вже тоді гіркий досвід навчив, що стара правляча бюрократія, якщо не зламати її організаційний апарат, може звести нанівець завоювання будь-якої національно-демократичної революції. Щось подібне, здається, сталося із запізнілою національно-демократичною революцією в Україні.
Та більшість Верховної Ради кінця серпня абсолютно не була національно зорієнтованою більшістю парламенту, а подальші політичні події показали, що, так би мовити, нова українська влада, протягла під полами своїх піджаків старі комуністичні ідеї наскрізь прогнилого інтернаціоналізму радянського зразка. Тим самим українська бюрократія довела свій інтернаціональний характер, коли справа стосується її владних інтересів. Для цієї влади визначення нації в його класичному змісті фактично не існує, не існує для неї і чітке визначення національно-демократичної революції і тим більше поняття «правлячої нації».
Тому й не дивно, що у останні роки авторитарний режим Банківської всіляко рекламував термін національна ідея, під яким насамперед розумів, далекий від національного, соціальний принцип – доброго життя в Україні для всіх людей…А далі вже підсовувалося демагогічне гасло про «багатонаціональну українську державу», на чому, ніби-то, й необхідно базувати національну ідею. Тут вже суцільна абракадабра. Простого селянина, чи шахтаря, таким чином дуже легко збити з толку, особливо, коли він ще й зрусифікований з часів СРСР донетчанин та вважає себе, взагалі, і не росіянином, і не українцем, а тутешняком….
Виявляється, що нинішні правлячі верхи занепокоєні не намаганням встановлення історичної справедливості в національній державі і відновленням прав української національної більшості, котра страждала від імперської русифікації віками, а лякають самі себе і головно - тутешняків - «насильницькою українізацією», що насправді є прикриттям для утримання цих верхів при владі за будь-яку ціну, навіть шляхом брутальної ігнорації світового досвіду національних демократій та ще й фальсифікації цього досвіду. Звичайно, рядовому тутешнякові важко буває зрозуміти, що національна демократія, відновлення прав національної більшості, це добре якраз для всіх і для національних меншин, зокрема . А основою цього є поняття нації і національної приналежності, як організуючої основи будь-якого суспільства. Якщо супільство аморфне, психічно, етнічно не зорієнтоване – воно приречене на обкрадання інтернаціональною групою владних злодіїв та на вмирання, історичне забуття…
