Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 00:30

Українське дисидентство


Українське дисидентство

Київ, 10 січня 2001 - Українське дисидентство було одним з найпотужніших серед антикомуністичних рухів Опору минулого століття. Воно порятувало гідність нації і, разом з іншими чинниками, спричинило загибель Радянського Союзу. Проте в українській незалежній державі початку третього тисячоліття досвід спротиву дисидентів тоталітарній державній владі несподівано набув граничної актуальності.

Тридцять років тому комуністичне керівництво обрушило всю потугу так званої «пролетарської гільйотини» на поміркованих діячів українського культурного відродження, сподіваючись цим остаточно вирішити «українське питання». Натомість той сумнозвісний «великий погром» у січні 1972 року парадоксальним чином сприяв реальній оцінці «шістдесятниками» власних цілей і швидкому усвідомленню ними свого статусу як політичних дисидентів. Упродовж наступних кількох років державного терору проти незгодних вони позбулися марксистських ілюзій і перетворилися, за радянського термінологією, на справжніх «українських буржуазних націоналістів». А їхнє відчайдушне протистояння величезній машині радянського райху сприяло виникненню у суспільстві різноманітних форм Опору: політичного, духовного, етичного і навіть естетичного. Цей спротив і став одним із чинників занепаду комунізму та безслідного зникнення Радянського Союзу.

Проте в українській державі політична влада залишилася в руках тієї самої соціальної групи – партійної та комсомольської номенклатури, – що і тридцять років тому. Суспільство, в якому мало не в кожній другій родині був комуніст, не спромоглося ні на другий Нюрнберґ, ні на люстрацію, ані на визнання дисидентської системи цінностей. Суспільство, майже кожний член якого був обтяжений колаборацією з комуністичним режимом, і досі не схильне шанувати людей, вільних від такої співпраці.

Однак від 9 березня минулого року дисидентський досвід опору, означений Вацлавом Гавелом як «сила безсилих», знову набув граничної актуальності. І хоча у порівнянні із сімдесят другим роком дві тисячі другий поки що видається цілковито «вегетаріанським», для деморалізованої української нації такі постаті, як Василь Стус чи патріарх Володимир, мали би стати моральними орієнтирами.

Тож сьогодні варто пригадати етичні засади стосунків дисидентів із владою, своєрідний моральний кодекс політичного в’язня радянських концентраційних таборів: «Не вір» – навіть розмовам про демократію, реформи та рух до Європи. «Не бійся» – бо синдром хронічного переляку є прерогативою комсомольських функціонерів. «Не проси» – хоч як би спокусливо не парувала миска сочевиці у владоможних руках.

Деякі західні історики оцінюють кількість дисидентів та тих, хто їм співчував, на початку 70-х років в Україні у 942 людини. І ця жменька людей своєю непримиренністю до зла порятувала гідність цілої нації, а вироблені ними моральні критерії українському суспільству ще належить засвоїти.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG