Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 13:50

День соборності і новітня державність України


День соборності і новітня державність України

Прага, 21 січня 2002 – Менше, як за один рік перебування при владі перший український уряд ХХ століття – Центральна Рада - пройшла шлях від політичних коливань і боязкого тупцювання за імперським возом російської метрополії до усвідомлення повної незалежності, але сталося це вже тоді, коли народ втратив віру у пасивних політиків-поступовців. Як і Четвертий універсал Центральної ради від 22 січня 1918 року, так і акт соборності або злуки, проголошений, сповненою відчаєм, Директорією 22 січня 1919 року, виявилися кроками запізнілими та непослідовними. Нинішній стан української державності і ставлення влади до історичних уроків минулого свідчать лише про те, що історія в Україні ще нікого ні чому не навчила.

Західні історики середини ХХ століття і нинішні політологи та експерти з українських проблем сходяться у загальних оцінках перших українських урядів початку ХХ століття і політики нинішньої київської влади. Так, якщо американський дослідник Річард Пайпс писав ще у 60 роки минулого вже століття про вражаючу безпомічність Центральної Ради, яка « загубила до початку 1918 року близько 300 тисяч своїх бійців, котрі були присягнули їй влітку 1917-го, а потім просто розбрелися, бо не знали де їм себе подіти», то про нинішню українську владу там же на заході пишуть, як про таку, що втратила на марне 10 років незалежності, подарованих широким жестом історії, а сотні тисяч патріотів та кращих національних інтелектуальних сил, котрі підтримали акт 24 серпня 1991 року розбрелися по різних континентах у пошуках кращої долі, бо втратили віру не лише у обіцянки нинішньої влади але й у її демократичний зміст.

Нинішня влада до останнього часу була не в ладах не лише з історією боротьби за українську державність але й з самою ідеєю новітньої незалежності України. Тому й проголошувала, що національна ідея не спрацювала, що «національні аборигени живуть застарілами історичними стереотипами», що необхідно будувати «багатонаціональну Україну на українсько-російській осі», долати «націоналістичну відсталість світосприйняття» і таке інше. Але коли у Києві побачили, як вже другий російський президент кланяється царському двоголовому орлові сам і спонукає до цього українського президента, коли звернення Володимира Путіна до «російських співітчизників у всьому світі» змусли змахнути сльозу навіть у найкрайнішої російської еміграції і це було підсилено поклонами нинішнього російського глави на емігрантському цвинтарі в Парижі, тоді в Україні у владних верхах знову заговорили про відсутність консолідаційної ідеї, про наявність порожнечі у спробах влади опертися на суспільство для проведення таких необхідних йому ж, суспільству, реформ. І нинішнє звернення блоку «За єду» щодо дня соборності, яке підписили політики далекі від справжнього сприйняття історичної спадщини українських національно-визвольних змагань, та підтримка цього документу розпорядженням президента України свідчать про ідеологічну слабкість влади, а разом з тим про політичну кон’юнктурність напередодні виборів. Бо вже перші ж коментарі представників пропрезидентського передвиборчого об’єднання виявили, що ідея соборності у нинішньому вузькополітичному, передвиборчому змісті їх цікавить , а історична спадкоємність, на їх думку, тут ні до чого…Чи не доречне тут висловлювання німецького філософа Геґеля, що «історія вчить лише тому, що вона ніколи нічому не навчила народи», і українці не є у цьому якимось винятком.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG