Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 22:27

День Соборності України


День Соборності України

Прага, 22 січня 2002 - 16 січня цього року президент Леонід Кучма підписав розпорядження про святкування 22-го січня Дня Соборності України, підтримавши цим ініціативу виборчого блоку "За єдину Україну”.

Таким чином це розпорядження Президента можна вважати передвиборчою рекламою для виборчого блоку “За єдину Україну” , отже тих політичних сил, які раніше не так уже й переймалися відзначенням важливих подій історії України.

Якби воно там не було, розпорядження Президента є на світі. Наскільки його ініціатори докладатимуть зусиль і після парламентських виборів, аби цей світлий день в історії України став справді Днем Соборності і гідно відзначався в Україні щорічно, це вже інше питання. А що знає широкий загал про День Соборності України?

Власне, “День Соборності України” – про що йдеться? Йдеться про урочисте зібрання на софійській площі в Києві 22 січня 1919 року. Під звуки дзвонів усіх київських церков відбулися збори-маніфестація, на якій представники від галицької Української національної ради та від Директорії Української народної республіки оголосили про взаємне бажання обох частин України об’єднатися в єдину державу. З цього приводу було зачитано “Універсал соборності”, в якому, серед іншого, проголошувалося:

“Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угоррська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Руспубліка”.

Це був вияв тодішніх настроїв і найблагороднішого прагнення українського населення по обидва боки Дніпра й Збруча, якому тоді не судилося бути втіленим у реальному житті.

Отже, кілька слів про виникнення Західно-Української Народної Республіки. Свого часу горезвісний комуністичний ідеолог Володимир Маланчук схарактеризував виникнення ЗУНР як “викидень західноукраїнської буржуазії” і засіб “обману народу, насильства над ним”.

За таку характеристику комуністичному історику подякує кожен польський шовиніст, який (може ще й нині) не годен змиритися з дійсністю, в тому числі й з історичними подіями 1-го листопада 1918 року, коли над Львовом замайорив синьо-жовтний прапор, місто опинилося в руках українських військових.



Після своєї поразки у першій світовій війні Центральні держави погодилися на мир, підставою якого мали стати принципи, що їх у 14- пунктах виклав амерниканський президент Вудро Вільсон.

Однією з головних вимог було визнати права націй на політичне самовизначення. Австрія, щоб уникнути розвалу монархії, пропонувала розв”язати цю проблему шляхом перетворення монархії на федеративну державу, в якій кожний народ на території свого проживання створив би власний державний організм. Поляки, вважали Галичину, в якій українці становили абсолютну більшість своєю історичною територією і виразно про це заявили. З іншого боку діяльність галицько-українських політиків створювала спочатку враження, що вони - єдиний народ Австрійської імперії, який прагнув її збереження.

Американці переклали майбутнє монархії в руки поляків, чехів і югославів, бо ці народи виразно заявили про свою політичну незалежність від Відня. 18 жовтня 1918 року створено у Львові Українську національну раду. Вирішальну роль в її діяльності видіграли молоді політики, прихильники рішучих воєєних дій. І так, таємно створений Український військовий комісаріат видав розпорядження про захоплення влади у Львові. Операцію було проведено блискавично і без пролиття крови. Всі державні будинки, казарми й важливи об”єкти у Львові зайняли українські частини. Над ратушею було вивішено синьо-жовтний прапор. 9-го листопада проголошено Західньо-Українську Народну Республіку.

Але у перші дні виявилися і слабкі сторони українського війська. Солдати – вихідці з села дуже непевно почували себе у великому місті, не мали досвіду вуличних боїв. Натомість польські повстанці знаходили у місті підтримку серед свого населення. На 1500 українських солдатів припадало 50 офіцерів, натомість лише польських офіцерів нараховувалось 600. І так, після тритижневих боїв українське військо було змушене 21 листопада покинути Львів.

Боротьбу за Львів 1918 року дехто з істориків вважає “останньою романтичною війною старої доби”. А на думку Івана Лисяка-Рудницького головна загальноукраїнська цінність галицького “листопадового зриву” полягає в тому, що Галичина 1918-19 років – єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку.

Акт злуки ЗУНР і УНР реалізувати не вдалося. Західноукраїнську народну республіку окупували збройні сили Польщі, а на території Української народної Республіки розпочалася друга українсько-більшовицька війна. Більшовики продемонстрували, чого варте їхнє (ленінське) гасло “самовизначення аж до відокремлення”.

Мабуть найкраще це висловив російський більшовик Яков Свердлов у березні 1919 року:

“Вьі знаете, что спасение всей революции – не только российской, но и международной – находится в руках Украиньі?”.

Це була війна за захоплення економіки України, без якої більшовицька революція зазнала б краху вже на самому початку.

Від злуки ЗУНР і УНР в єдину Українську Народну Республіку минуло понад 80 років. Які можна зробити висновки з цієї, хоч тоді й не зреалізованої на практиці події нині, коли вже десять років існує незалежна Держава Україна. Передусім варто пам”ятати, що процес творення української держави і української нації є процесом взаємодоповнюючим, синхронним. І що цей процес неодмінно повинен включати ще один важливий чинник: демократизацію суспільства, складовою якого є і соціальна справедливість в її нетоталітарному варіанті. Іншима словами: незалежна і демократична держава сприяє нарощуванню незалежних особистостей, які її, власне, утворюють і зміцнюють.

Чи сучасна Україна вже прямує цим шляхом? Хотілося б бути обережним оптимістом. При цьому варто нагадати уроки минулого як про це свого часу говорив іспанський філософ Хосе Ортега-Гассет: "Минуле не може сказати, що нам робити, але воно може попередити, що нам не робити”. В українській історії вже були випадки, коли керівництво чи пак провідна верства свого власного народу не боялася, нехтувала ним і це довело до “великої руїни”.

Микола Костомаров про настрої в суспільстві доби Руїни писав:

“Українська справа явно гинула. Неудача за неудачею знищила надії, й люди позбулися віри в свою справу; в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникала воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяжким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху до порятунку. Все, що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше, За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому іншого… Так бувало скрізь, де громада не йшла одностайно до виразно зазначеної мети, де громадській ідеал заступався ідеалом особистої наживи й самолюбства”

В ці страшні слова повинні вдуматися якомога більше представників нинішньої української еліти саме тепер, під час підготовки до парламентських виборів і зробити для себе належні висновки. Не власні інтереси, не депутатський імунітет і привілеї, якими себе народні депутати винагороджуюють, забуваючи, що вони наймані на цю посаду своїми ж співгромадянами. Інтереси виборців і суспільства України взагалі повинні бути на першому місці їхньої діяльності.

Але не лише про еліту мова. А що народ – виборці? Їм варто нагадати думки мудрої людини, висловлені сто років тому. Це слова великого українського європейця Івана Франка, промовлені до своїх співвітчизників у березні 1901-го року у Перемишлі, куди він приїхав з доповіддю.

Розповідаючи публіці легенду (давньогрецької літератури) про закованих у горах людей, які просили заліза, щоб розбити кайдани Іван Франко сказав:

“Історія нашого українського національного руху нагадує нам образ того закованого народу, приневоленого пробивати велику віковічну скелю, що відмежовує його від вільних, повноправних і цивілізованих націй, а при цьому позбавленого найважливішого знаряддя для цієї справи – заліза, тобто національної свідомості, почуття солідарності і невідємного від цього - почуття сили й віри в остаточний успіх.

Скільки великих зусиль! Скільки душевних і фізичних мук! Скільки розбитих надій, розтоптаних екзистенцій, загирених талантів, змарнованих сил і характерів! І як поволі, важко, майже мікроскопічними були перші кроки! І як малі й далі наші здобутки, осягнені нами результати у порівнянні до того, що за той час осягнули наші сусіди, у порівняні до тієї конкуренції, що на кожному кроці загрожує нам з їхнього боку”.

Висловив ці думки Іван Франко сто років тому. Стає ніяково, ба й моторошно, що вони й нині актуальні для українських і низів, і верхів. Бо й справді, за десять років незалежності держави – малими є здобутки України у порівнянні зі здобутками її сусідів. Слабкою ще є політична воля до єднання в ім”я добра своєї Держави.

Тому, відзначаючи на хвилі передвиборчої кампанії День Соборності України варто пам’ятати про перестороги світлих умів попередників. Вони, щоправда, не можуть підказати, що нині робити, проте попереджають, чого не слід робити – повторювати.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG