Прага, 7 лютого 2002 – За давніх давен люди потребували арбітра. Вони бачили його в старійшині, в оракулі, в крові, в тотемі; пізніше витворилася система соціального судочинства, про яку французький мислитель П’єр Буаст зауважив: “Судові місця виглядають як колючі хащі: вівця знаходить у них схованку, але не може вийти з них, не залишивши там шмат своєї шерсті”. Тому й кажуть часто “суд правий”, “суд неправий”, “пусті слова про право бідних” при телефонному праві і таке інше. Як би там не було, але діюча система судочинства, якщо вона більш-менш цивілізована, дає шанс реалізації суспільних демократичних норм серед пересічного громадянства.
Один із найдавніших законодавчих актів України – “Руська Правда” Ярослава Мудрого – передбачав і княжий суд на площі перед Софійським собором, і суд крові, тобто – поєдинок сторін, які тягалися, кожен – за свою правду. І варто відзначити, що судові норми 11 століття мали свій врівноважувальний вплив на суспільство. Недарма тодішня Русь-Україна була в тісних стосунках із цивілізованою Європою.
А про нинішні суди в Україні чимало сказано в різних політичних і юридичних інстанціях об’єднаної Європи. Українське судочинство стало вже своєрідною «притчею во язиціх» у європейських демократичних інституціях. Про це свідчать і обговорення проблеми в Раді Європи та візити офіційних осіб зі Страсбурга під час так званої «касетної революції» та арешту Юлії Тимошенко.
А нині в Україні ще раз переконалися у так званій «незалежності суду» на прикладі антидемократичного усунення від справ голови Печерського районного суду Києва Миколи Замковенка. Або ж іще при розгляді судових відмов на реєстрацію кандидатів у депутати, чи багато інших прикладів…
Недарма один із політичних олігархів у Києві, що вже вдруге допоміг Леонідові Кучмі стати президентом, констатував нещодавно в інтерв’ю для журналістів, що в його державі ще надають перевагу телефонному праву. Тобто суд в Україні – це своєрідний тотем, у якому без низького поклону перед сильними світу цього, а ще з порожньою кишенею, важко розраховувати на цілісність “власної шерсті”.
Відомо, що самими тільки політичними методами згори та бюрократією демократичну державу не збудуєш. Її можна будувати тільки через активний захист соціальних та інших цінностей, закладених основними законодавчими актами, безпосередньо в суді. Сучасні правові держави відбулися саме тому, що народ через суд змусив владу поважати закон, права й свободи громадян. Італійський письменник Ніколо Фосколо сказав з цього приводу так: “Якщо у суспільстві засинає суд совісті, то людям залишається суд тюремника і диктатора”. То чи варто ще раз наступати на граблі?
Це може проілюструвати вже найближча реакція українського суду на професійну експертизу записів Миколи Мельниченка, зроблену відомим американським експертом. Можливо, це і є час істини для української демократії?
Один із найдавніших законодавчих актів України – “Руська Правда” Ярослава Мудрого – передбачав і княжий суд на площі перед Софійським собором, і суд крові, тобто – поєдинок сторін, які тягалися, кожен – за свою правду. І варто відзначити, що судові норми 11 століття мали свій врівноважувальний вплив на суспільство. Недарма тодішня Русь-Україна була в тісних стосунках із цивілізованою Європою.
А про нинішні суди в Україні чимало сказано в різних політичних і юридичних інстанціях об’єднаної Європи. Українське судочинство стало вже своєрідною «притчею во язиціх» у європейських демократичних інституціях. Про це свідчать і обговорення проблеми в Раді Європи та візити офіційних осіб зі Страсбурга під час так званої «касетної революції» та арешту Юлії Тимошенко.
А нині в Україні ще раз переконалися у так званій «незалежності суду» на прикладі антидемократичного усунення від справ голови Печерського районного суду Києва Миколи Замковенка. Або ж іще при розгляді судових відмов на реєстрацію кандидатів у депутати, чи багато інших прикладів…
Недарма один із політичних олігархів у Києві, що вже вдруге допоміг Леонідові Кучмі стати президентом, констатував нещодавно в інтерв’ю для журналістів, що в його державі ще надають перевагу телефонному праву. Тобто суд в Україні – це своєрідний тотем, у якому без низького поклону перед сильними світу цього, а ще з порожньою кишенею, важко розраховувати на цілісність “власної шерсті”.
Відомо, що самими тільки політичними методами згори та бюрократією демократичну державу не збудуєш. Її можна будувати тільки через активний захист соціальних та інших цінностей, закладених основними законодавчими актами, безпосередньо в суді. Сучасні правові держави відбулися саме тому, що народ через суд змусив владу поважати закон, права й свободи громадян. Італійський письменник Ніколо Фосколо сказав з цього приводу так: “Якщо у суспільстві засинає суд совісті, то людям залишається суд тюремника і диктатора”. То чи варто ще раз наступати на граблі?
Це може проілюструвати вже найближча реакція українського суду на професійну експертизу записів Миколи Мельниченка, зроблену відомим американським експертом. Можливо, це і є час істини для української демократії?
