Київ, 8 лютого 2002 – Парламент – за визначенням – місце для говоріння, обговорення усього, що обходить суспільство, а у першу чергу, звичайно ж – законів. І Верховна Рада, як законодавчий орган, перш ніж ухвалити той чи інший документ, має обов’язково обговорити його – не раз, і навіть не тричі. У комітетах і підкомітетах, у кулуарах та курилках, за чашкою коньяку чи джбаном кави…
Проте Верховна Рада – це, у першу чергу, – люди, народні депутати, тобто – активні громадяни, що їм українські виборці делегували частину своїх повноважень, щоб їхні обранці захищали їхні ж таки інтереси. Ось тут завжди й виникає конфлікт між владою виконавчою, що захищає (принаймні в теорії) інтереси ДЕРЖАВИ, і владою законодавчою, яка має захищати інтереси народу. Досить часто ці дві речі не є тотожними… Тут і починається…
Оскільки виконавці порядкують матеріяльними та людськими ресурсами (себто усім, що ворушиться), а законодавці – лише законами (параграфами, статтями та паперами, що на ньому пишеться усе вищезгадане), то часто-густо бурхливий і каламутний потік критики у бік Верховної Ради стає схожим на всесвітній потоп в одній окремо взятій країні… Втім, навіть відверто замовна критика не раз буває цілком справедливою.
Багаторічні спостереження за роботою українського парламенту і з ложі преси, і з кулуарів чи з телерепортажів примусили мене замислитися над таким, скажімо, питанням – де кількісна межа, за якою зібрання поважних та мудрих законотворців перетворюється на малокерований та напівбожевільний натовп?.. І що отой натовп може ушкварити наступного разу?..
І ще одне спостереження. Складається враження, що кожний наступний склад ВР – дедалі менш інтелектуальний, освічений, фаховий, виважений і притомний. Можливо, народ стомився і обирає не тих, хто дійсно потрібний у ВР, а тих, хто більш від усіх ХОЧЕ там бути? Тих, хто спритніший за інших? І, можливо, саме тому виникають локальні й глобальні скандальчики, що ми про них добре знаємо, саме тому частішають випадки гендлювання регламентом, у нетрях парламенту зникають цілі закони (як було, скажімо, з законом про Кабмін), а деякі вкрай важливі речі таємничо зникають навіть зі стенограм?
Проте Верховна Рада – це, у першу чергу, – люди, народні депутати, тобто – активні громадяни, що їм українські виборці делегували частину своїх повноважень, щоб їхні обранці захищали їхні ж таки інтереси. Ось тут завжди й виникає конфлікт між владою виконавчою, що захищає (принаймні в теорії) інтереси ДЕРЖАВИ, і владою законодавчою, яка має захищати інтереси народу. Досить часто ці дві речі не є тотожними… Тут і починається…
Оскільки виконавці порядкують матеріяльними та людськими ресурсами (себто усім, що ворушиться), а законодавці – лише законами (параграфами, статтями та паперами, що на ньому пишеться усе вищезгадане), то часто-густо бурхливий і каламутний потік критики у бік Верховної Ради стає схожим на всесвітній потоп в одній окремо взятій країні… Втім, навіть відверто замовна критика не раз буває цілком справедливою.
Багаторічні спостереження за роботою українського парламенту і з ложі преси, і з кулуарів чи з телерепортажів примусили мене замислитися над таким, скажімо, питанням – де кількісна межа, за якою зібрання поважних та мудрих законотворців перетворюється на малокерований та напівбожевільний натовп?.. І що отой натовп може ушкварити наступного разу?..
І ще одне спостереження. Складається враження, що кожний наступний склад ВР – дедалі менш інтелектуальний, освічений, фаховий, виважений і притомний. Можливо, народ стомився і обирає не тих, хто дійсно потрібний у ВР, а тих, хто більш від усіх ХОЧЕ там бути? Тих, хто спритніший за інших? І, можливо, саме тому виникають локальні й глобальні скандальчики, що ми про них добре знаємо, саме тому частішають випадки гендлювання регламентом, у нетрях парламенту зникають цілі закони (як було, скажімо, з законом про Кабмін), а деякі вкрай важливі речі таємничо зникають навіть зі стенограм?
