Прага, 12 лютого 2002 — Процес над колишнім сербським керівником Слободаном Милошевичем у гаазькому Трибуналі ООН у справах воєнних злочинів стає випробуванням для всієї системи міжнародної юстиції. Тим часом нинішній справі не бракує слабких місць.
Процес винятковий: уперше колишнього главу держави звинувачено в воєнних злочинах, скоєних на посаді. І буде він дуже непростий.
Ця винятковість, із погляду Милошевича, означає, що Захід обрав собі жертву для показового суду і вибіркового покарання. Чому не Піночет, Ієнґ Сарі чи Шарон? – можуть запитати його прихильники.
Вони можуть нагадати й про рішення Трибуналу розглядати всі звинувачення проти Милошевича в одній судовій справі — на їхню думку, для того, щоби накидати на нього досить грязюки, аби хоч щось та пристало.
І дійсно, встановити вину особисто Милошевича за злочини, скоєні в Боснії чи Хорватії, буде нелегко: якщо під час нищення й утисків албанців у Косові він був президентом Югославії, а відтак головнокомандувачем, відповідальним за дії його сил, то його причетність до подій у сусідніх державах, до злодіянь тамтешніх сербів, довести набагато важче — документальних свідчень його безпосереднього контролю над їхніми діями, як-то наказів чи офіційних листів, фактично немає, як би мало не було сумнівів у тому, що саме він розпалив і підгодовував міжетнічні конфлікти, в яких жертвами безжалісного сербського націоналізму Милошевичевого зразка стали понад 250 тисяч переважно цивільних осіб.
Далі, експерти з балканських справ мають підстави твердити, що Милошевич ніколи не дочекався б звинувачень у воєнних злочинах у Боснії, якби через чотири роки по тому він не виступив так різко проти Заходу через Косово — і тим не змінив ставлення до себе. Оглядачі пригадують, що західні держави не зупинили сербські танки в Хорватії, коли 1991 року там спалахнув перший після Другої світової війни великий конфлікт у Європі; що Захід дозволив сербам розстрілювати Сараєво, що його вони тримали в облозі три роки; що 1995-го боснійські серби знищили тисячі мусульман у Сребрениці під пасивним доглядом міжнародних миротворців.
Справді, протягом шести років від заснування гаазького Трибуналу Милошевич був поза його досягом: він був потрібен Заходові для переговорів, а потім для дотримання хисткого дейтонського миру в Боснії — який став по суті схваленням Заходом результатів боснійських етнічних чисток, кажуть експерти з балканських справ. І тепер Милошевичеві не важко буде навести чималий перелік поважних високих послів, ба й глав західних держав, які вели з ним переговори, назвати укладені за його посередництвом перемир’я й мирні угоди — і стверджувати, що протягом тих неспокійних часів він власне й був миротворцем, якого хоч і мимоволі, але вдячно сприймали на Заході.
Але й попри ці непослідовності початок суду над Милошевичем у всьому світі вважають за велику подію — хоча й оцінюють її по-різному. Із однією з оцінок важко не погодитися: як сказав міністр закордонних справ Великої Британії Джак Стро, цей процес є «попередженням усім диктаторам».
Процес винятковий: уперше колишнього главу держави звинувачено в воєнних злочинах, скоєних на посаді. І буде він дуже непростий.
Ця винятковість, із погляду Милошевича, означає, що Захід обрав собі жертву для показового суду і вибіркового покарання. Чому не Піночет, Ієнґ Сарі чи Шарон? – можуть запитати його прихильники.
Вони можуть нагадати й про рішення Трибуналу розглядати всі звинувачення проти Милошевича в одній судовій справі — на їхню думку, для того, щоби накидати на нього досить грязюки, аби хоч щось та пристало.
І дійсно, встановити вину особисто Милошевича за злочини, скоєні в Боснії чи Хорватії, буде нелегко: якщо під час нищення й утисків албанців у Косові він був президентом Югославії, а відтак головнокомандувачем, відповідальним за дії його сил, то його причетність до подій у сусідніх державах, до злодіянь тамтешніх сербів, довести набагато важче — документальних свідчень його безпосереднього контролю над їхніми діями, як-то наказів чи офіційних листів, фактично немає, як би мало не було сумнівів у тому, що саме він розпалив і підгодовував міжетнічні конфлікти, в яких жертвами безжалісного сербського націоналізму Милошевичевого зразка стали понад 250 тисяч переважно цивільних осіб.
Далі, експерти з балканських справ мають підстави твердити, що Милошевич ніколи не дочекався б звинувачень у воєнних злочинах у Боснії, якби через чотири роки по тому він не виступив так різко проти Заходу через Косово — і тим не змінив ставлення до себе. Оглядачі пригадують, що західні держави не зупинили сербські танки в Хорватії, коли 1991 року там спалахнув перший після Другої світової війни великий конфлікт у Європі; що Захід дозволив сербам розстрілювати Сараєво, що його вони тримали в облозі три роки; що 1995-го боснійські серби знищили тисячі мусульман у Сребрениці під пасивним доглядом міжнародних миротворців.
Справді, протягом шести років від заснування гаазького Трибуналу Милошевич був поза його досягом: він був потрібен Заходові для переговорів, а потім для дотримання хисткого дейтонського миру в Боснії — який став по суті схваленням Заходом результатів боснійських етнічних чисток, кажуть експерти з балканських справ. І тепер Милошевичеві не важко буде навести чималий перелік поважних високих послів, ба й глав західних держав, які вели з ним переговори, назвати укладені за його посередництвом перемир’я й мирні угоди — і стверджувати, що протягом тих неспокійних часів він власне й був миротворцем, якого хоч і мимоволі, але вдячно сприймали на Заході.
Але й попри ці непослідовності початок суду над Милошевичем у всьому світі вважають за велику подію — хоча й оцінюють її по-різному. Із однією з оцінок важко не погодитися: як сказав міністр закордонних справ Великої Британії Джак Стро, цей процес є «попередженням усім диктаторам».
