Київ, 12 грудня 2002 - Майя Нагорняк: Степане Богдановичу, у вихорі гарячих, неординарних передвиборчих подій надходить в Україну свято Святого Валентина. Не так давно Україна його відзначає. Скажіть, чи у Вашій родині прижилося це свято?
Якщо так, то як Ви його відзначаєте?
ГАВРИШ: Це свято формально нове, адже в душі і поведінці українців воно жило завжди. Ми , напевно, одна із самих закоханих націй. Закоханих у життя, у землю, один в одного. Можливо, у цьому є частина тієї національної ідеї, яку ми так давно і так незграбно шукаємо. У моїй родині це свято не таке уже й нове, бо мої дочки –студентки завжди цікавилися ним і жваво відзначали. При цьому даруючи один одному квіти, якісь несподівані сувеніри. І мені це подобається. Я і сам цього дня, неначе юнак, якого нічого не обтяжує. Мені хочеться зробити комусь приємну несподіванку, особливо молодій чарівній жінці лише для того, щоб ще раз пересвідчитися : ми можемо це робити. Так, як ми робимо, коли просинаємося і бачимо перед собою сонце. Хочеться захопити якомога більше повітря, видихнути його і сказати щось гарне-гарне. Я обов’язково подарую своїм дочкам, тим жінкам, в яких був закоханий і залишаюся досі таким, квіти і ще що-небудь. Якусь невеличку, але чутливу дрібничку.
КОР.: Якщо це не таємниця, як Вам вдається зберігати сімейний затишок, спокій. Чи є у Вас своєрідний рецепт родинного щастя?
ГАВРИШ: Я спадковий сім’янин. Мене мама виховала у найбільшій любові до сім’ї. Сімейний затишок я несу із собою, де б не був. І навіть коли я один, непомітно, що я живу холостяцьким життям. Я завжди тримаю дома живі квіти. Причому намагаюся, щоб вони жили у кожній кімнаті. Це тому, що я живу і розмовляю з ними. Я вважаю, що саме у побуті є найбільший прояв родинності, сімейності, коли родина ізолює себе від усього бурхливого, непрогнозованого, іноді від цинічного жорстокого світу.
КОР.: Цього дня, принаймні, молоді люди, то це точно, міркують над своїм ідеалом чоловіка, жінки. Ви знайшли у своєму житті такий ідеал?
ГАВРИШ: Мені здається, я міг би визначити, що це наближено до ідеалу. Тому я вдосконалюю свій ідеал.
КОР.: Які риси притаманні Вашому ідеалу?
ГАВРИШ: Риси духовні. Це постійне бажання бути партнером та уміння реалізовувати себе через простоту. Це відкритість і щирість у стосунках. Риси тілесні – це досконалість форм, які збуджують свідомість і зобов’язують не втрачати молодість і навіть юність. І , знаєте, бігти наввипередки із життям і завжди бути переможцем.
КОР.: Зараз дуже багато людей – і молодих, і старших – розчарувалися у таких щирих людських почуттях, у коханні, що б Ви їм порадили?
ГАВРИШ: Не розчаровуватися. Шукати. Шукати відповіді, які не знайшли в інших, у самих собі. Спочатку треба зрозуміти себе, а потім намагатися знайти те, чого ти шукаєш, в інших. Гармонія починається з нас. А потім вона стає складовою сукупності життя подружжя, просто закоханих, коханців. Треба бути оптимістами. Треба щоденно вбивати у собі песимізм, як вбивають рабство. Бо це єдина сила, яка відроджує наш дух. А це означає, що зберігається наше тіло від старіння. Я бажаю усім ніколи не старіти.
Якщо так, то як Ви його відзначаєте?
ГАВРИШ: Це свято формально нове, адже в душі і поведінці українців воно жило завжди. Ми , напевно, одна із самих закоханих націй. Закоханих у життя, у землю, один в одного. Можливо, у цьому є частина тієї національної ідеї, яку ми так давно і так незграбно шукаємо. У моїй родині це свято не таке уже й нове, бо мої дочки –студентки завжди цікавилися ним і жваво відзначали. При цьому даруючи один одному квіти, якісь несподівані сувеніри. І мені це подобається. Я і сам цього дня, неначе юнак, якого нічого не обтяжує. Мені хочеться зробити комусь приємну несподіванку, особливо молодій чарівній жінці лише для того, щоб ще раз пересвідчитися : ми можемо це робити. Так, як ми робимо, коли просинаємося і бачимо перед собою сонце. Хочеться захопити якомога більше повітря, видихнути його і сказати щось гарне-гарне. Я обов’язково подарую своїм дочкам, тим жінкам, в яких був закоханий і залишаюся досі таким, квіти і ще що-небудь. Якусь невеличку, але чутливу дрібничку.
КОР.: Якщо це не таємниця, як Вам вдається зберігати сімейний затишок, спокій. Чи є у Вас своєрідний рецепт родинного щастя?
ГАВРИШ: Я спадковий сім’янин. Мене мама виховала у найбільшій любові до сім’ї. Сімейний затишок я несу із собою, де б не був. І навіть коли я один, непомітно, що я живу холостяцьким життям. Я завжди тримаю дома живі квіти. Причому намагаюся, щоб вони жили у кожній кімнаті. Це тому, що я живу і розмовляю з ними. Я вважаю, що саме у побуті є найбільший прояв родинності, сімейності, коли родина ізолює себе від усього бурхливого, непрогнозованого, іноді від цинічного жорстокого світу.
КОР.: Цього дня, принаймні, молоді люди, то це точно, міркують над своїм ідеалом чоловіка, жінки. Ви знайшли у своєму житті такий ідеал?
ГАВРИШ: Мені здається, я міг би визначити, що це наближено до ідеалу. Тому я вдосконалюю свій ідеал.
КОР.: Які риси притаманні Вашому ідеалу?
ГАВРИШ: Риси духовні. Це постійне бажання бути партнером та уміння реалізовувати себе через простоту. Це відкритість і щирість у стосунках. Риси тілесні – це досконалість форм, які збуджують свідомість і зобов’язують не втрачати молодість і навіть юність. І , знаєте, бігти наввипередки із життям і завжди бути переможцем.
КОР.: Зараз дуже багато людей – і молодих, і старших – розчарувалися у таких щирих людських почуттях, у коханні, що б Ви їм порадили?
ГАВРИШ: Не розчаровуватися. Шукати. Шукати відповіді, які не знайшли в інших, у самих собі. Спочатку треба зрозуміти себе, а потім намагатися знайти те, чого ти шукаєш, в інших. Гармонія починається з нас. А потім вона стає складовою сукупності життя подружжя, просто закоханих, коханців. Треба бути оптимістами. Треба щоденно вбивати у собі песимізм, як вбивають рабство. Бо це єдина сила, яка відроджує наш дух. А це означає, що зберігається наше тіло від старіння. Я бажаю усім ніколи не старіти.
