Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 12:56

Інтернет-Майдан


Інтернет-Майдан

Київ, 4 березня 2002 - Виносив якось письменник Довлатов відро зі сміттям. Замерз. Прекинув його метрів за три від помийниці. Хвилин через п’ятнадцять з’явитися двірник. Закотив шкандаль. Виявилось, що за сміттям він легко встановлює мешканця і номер квартири. У будь якій роботі, - резюмує автор, - є місце для творчості. Резюме повчально і точно лягає в контекст поточної та дуже новітньої історії незалежної Вітчизни. Особливо у передвиборчу її частину. Чого-чого, а сміття там вистачає. Бракує тільки феноменального дядька з мітлою, який раз-другий колупнуши помийницю за характером бруду встановив би для широкого загалу, хто насвинячив і во ім’я яких таких ідеалів ім’ярек цей поливає лайном голову ближнього свого.

Але, навіть недосвідчене та маловправне око, зазирнувши на сайт monitor.ua. відзначить для себе непересічну вправність партії влади у мистецтві сміттєзвалювання. Купа яскравих прикладів “талановитого” застосування адмінресурсу та чисто совкових прийомчиків тиску на трудящу частину електорату.

Є тут і батіг і пряник і нашвидкоруч зліплена побрехенька. Зайдіть, почитайте, але не винуватьте мене, якщо рука од того всього несамохіть потягнеться до чарки. Можете потрапити в ситуацію, про яку розповідає дружина брата письменника Довлатова: “Борис, - говорила вона, - в жахливому стані. Обидва ви п’яниці. Але тобі набагато краще. Ти можеш день пити. Три дні. Тиждень. Потім ти місяць не п’єш. Займаєшся справами, пишеш. У Бориса все інакше. Він п’є що Божий день. Крім того у нього бувають запої…” Щось подібне відбувається з моїм колегою Віктором Недоступом. Щодня він пише щось для вічності, але щотижня впадає у запой. Себто, робить огляд віртуальної преси:

“Інтерфакс-Україна” повідомляє: 90% теперішньої Верховної Ради бере участь у виборчих перегонах. Мовляв, сподобалося, хочемо ще. За статистичними даними ЦВК у мажоритарних округах конкурс – як до престижного ПТУ – 15 осіб на місце.

Статистика не спить! Рейтинги та прогнози заполонили шпальти електронних ЗМІ. «Українська правда» після титанічних потуг звести все до купи, підозрює, що то забава для мазохістів. «Ющенко – це два Кінахи чи три Тимошенко?» шкребуть потилицю автори. «Час соцопитувань настав!» - сурмлять вони – «тепер кожного українця «допитують» - за кого ви будете голосувати, кому довіряєте, чи будуть вибори демократичними?»

На деякі запитання уже відповів папа нації. «Кореспондент-нет» повідомляє, що Кучма вважає неможливим проведення чесних та прозорих виборів. Занепокоєній Мадлен Олбрайт він пояснив: «Ви ж бачите, що відбувається у нас на політичному небосхилі...» Президентові довелось визнати, що в Україні бувають випадки, коли влада зловживає своїми можливостями у виборчій кампанії.

Якраз цим зацікавилась російська журналістика. «СМІ-Ру» публікує аналітику під назвою «Кучма і ЗаЄдУ: о здравості цинізма». Автор іронізує над сподіваннями Литвина стосовно того, що Президент отак одразу візьме та й очолить «заєдистів». Тим не менше, аналітик наступив на граблі, скориставшись результатами українських соцдосліджень. Висновок, як гуля на лобі – попри те, що Кучма явно шукає вигідну на майбутнє парламентську більшість, російського сценарію тут не проглядається.

Тим часом, російський політологічний клуб «Гражданскіє дєбати» провів черговий круглий стіл на тему україно-російських стосунків. Українська статистика і тут не підкачала. Спираючись на її дані, учасники наколупали чимало «перфектних» думок. Щоправда, на жодну з них жодне видання не ризикнуло послатися. «Добре, що не побилися» - полегшено зітхають «Вєсті.Ру». «Ізвєстія» нашіптують своє звичне: «Росіі і Українє нужен простой чєловєк». Надто все заплутано. Хадж до Москви напередодні виборів стає звичкою. Хаджують праві, ліві, зелені та деякі націонал-патріоти. Кожний зі своїми «достовірними» статистичними даними.

Володимира Литвина все це вкинуло у неадекватність. Він запропонував створити професійну асоціацію соціологів, аби покласти край фактам «диких» досліджень та «вимацування» електорату на замовлення. Про це розповіла «СМІ-Ру-Україна» у статті «Якщо ви такі соціологи, - чому строєм не ходите?» Уява читача домальовує картину – непрофесіоналів хапають на вулицях і тягнуть до «мусарні», а професіонали хором співають «Калінку» під акордеон Яна Табачника. Втім, заспокоює автор, палкий заклик підтримки не дістав. Тож, хай живуть та пасеться в Україні – політолог, соціолог, політтехнолог, піарпалікмахер та іншої «тварі по парі».

Андрій Охрімович:

Хай йому грець, - друже Вікторе, - з вашими технологами, палікмахерами та випасанням іншої “тварі по парі”. Прочитаю ліпше ще одну бувальщину від Довлатова. “Як відомо, - пише він, - Лаврентію Берії возили додому гарненьких старшокласниць. Потім шофер монстра черговій жертві вручав букет квітів і відвозив її додому. Такою була церемонія. Раптом одна з дівиць виявила крутий норов. Стала вириватись, дряпатись. Коротше кажучи, встояла перед шармом міністра внутрішніх справ. Берія сказав їй:

-Можеш забиратися. Баришня сходами спустилася вниз. Шофер, не сподіваючись такого повороту подій, вручив їй заготовлений букет. Дівчина, дещо заспокоївшись звернулась до міністра, який стояв на балконі. -Ну ось Лаврентію Павловичу! Ваш шофер виявився люб’язнішим од вас. Він подарував мені букет квітів. Берія посміхнувся і мляво кинув: -Ти помиляєшся. Це не букет. Це вінок.

Пригода страшна, повчальна та асоціативна до часу теперішнього. Принаймні наїзд податкової міліції на офіс інтернет-видання obkom.net. на паралель зі стилем Лаврентія Павловича наштовхує. Історію можна було б назвати “Вінок від пана Азарова”. Тему розвиває мій колега Сергій Руденко:

“Кілька років тому гелікоптер із російськими десантниками несподівано приземлився на одне із військових літовищ східної України. Браві вояки чи то не допивши, чи то перепивши, навіть і не втямили, що перебувають у сусідній державі. Кинувши на груди ще грамів по надцять “блакитні берети” почали “шикувати” українських солдат. Ті ж їм відповіли, мовляв, хлопці, ви помилилися, ми не ваші, а вже незалежні вівці. Після демонстрації шевронів із синьо-жовтими кольорами та портрету Президента Кучми у ленінській кімнаті росіяни нарешті збагнули: з ними не жартують.

Вони швиденько сіли до вертокрилу і гайнули до дому. Історія повторюється двічі – один раз - як трагедія, вдруге – як фарс. 19 лютого так воно і сталося. 10 доблесних бійців із відомства Азарова, з ордером на обшук завітали до офісу інтернет-видання “Обком.нет”. Вилучивши системні блоки комп’ютерів та частину цінної апаратури, податківці зникли. А потім, коли на захист “обкомівців” виступили їхні колеги, “екзекутори” розвели руками. Мовляв, вибачайте, помилилися, цей обшук був випадковим. І вина у всьому тому, виявляється, триклята “тіньова” економіка, усілякі там конвертаційні центри і тому подібне.

Про публікацію у “Обком.неті”, де йшлося про діяльність молодшого Азарова, податківці, звісно ж, не згадали. Хоча 80 відсотків респондентів опитування, яке провело інтернет-видання, вважають, що ця акція – помста головного податківця держави. Але. Замість вибачень підлеглі Азарова кинулися вже перевіряти діяльність інтернет-видання. Ось так. Порівняно із цим візит російських десантників на українське літовище така собі мила забава толкієнківських хоббітів.”





Андрій Руденко:

Мабуть, Сергій Руденко начитана людина, раз маніпулює таким складним словосполученням, як “толкієнківські хоббіти”. Я теж люблю літературу, але досі нічого подібного не чув. Треба буде детальніше розпитати автора скрипту. Тим часом, Сергій Довлатов потішив мене пригодою з життя російських письменників Бітова та Вознєсєнского. “В молодості, - пише він, - Бітов був доволі агресивною персоною. Особливо в нетверезому стані. Одного разу він вдарив Вознесенського.

І то був уже не перший подібний випадок. Бітова потягли в товариський суд. Погані були його справи.

І тоді Бітов розродився промовою. Він сказав:

- Вислухайте мене і прийміть об’єктивне рішення. Тільки спочатку вислухайте, як все було насправді. Я розкажу, як це трапилось і тоді ви зрозумієте мене. А значить - пробачите. Тому, що я не винен. І зараз це всім буде ясно. Головне вислухайте, як воно було. - Ну і як воно було? – поцікавились судді. - Було так. Заходжу в “Континенталь”. Стоїть Андрій Вознесенський. А тепер скажіть мені, - вигукнув Бітов, - як я міг не дати йому по морді?!”

Барвиста історія. І трапитись вона могла тільки зі справжнім письменником. Графомани рідко бувають підсудними товариських судів. Як правило – це люди ввічливі, начитані та безмежно винахідливі у благородній справі прилаштування своїх безсмертних творів. Інтернет відкрив перед цією пристрасною братією безмежні можливості. Тему досліджує поет Іван Андрусяк:

“Що не кажіть, а наш “непересічний загал” досі так і не звикся з думкою про те, що Інтернет – це не лише полігон для випробовування “найоб’єднаніших у світі” політтехнологій, і не тільки вмістилище найрізноманітніших соковитих і совковитих тілес, але й справжнісінький рай для графомана. Звісно, за кількістю папероґвалтівників на “душу населення” (симпатичне словосполученнячко, чи не так?) Україна традиційно далеко попереду всього іншого “цибулізованого” світу.

Тим не менше, наші графомани ще не розсмакували усіх принад новітніх технологій і поголовно на word’оґвалтівників не перетворилися. Доводиться їм, бідним, після напруженого робочого дня римувати чи безримити свої шедеври за допомогою технологій ще дідівських – свічки на кухні, огризка олівця та зворотньої сторони якоїсь позаторішньої квитанції.

Жарти жартами, а графоманію в “Унеті” представлено аж ніяк не ширше, ніж літературу. Загалом наші літресурси справляють враження або випадкових і розрізнених, або ж ледь вибрунькуваних з “Рунету” і надзвичайно від того розгублених. Переважна більшість автентичної, махрової україномовної графоманії намагається не вибиватися в павутину у вигляді авторських чи груповушно-літстудійських сайтів, а всіляко пробує тулитися на марґінесах потужніших літресурсів.

Там, – на poetyka.uazone.net, ukrop.com, abetka.8m.com, чи ukrart.lviv.ua, – графомани зачаїлися десь поміж Андруховичем і Воробйовим або ж Голобородьком і Лишегою та й куняють собі спокійнесенько, знічев’я мріючи про лоха, який, припадком спіткнувшись об не ту клавішу, щось таки із цієї бридні прочитає... Але справжніми осередками графоманії є спеціалізовані літературні Інтернет-журнали. У сусідів-росіян їх достобіса, але й у нас вже подекуди щось подібне прокльовується. Маємо важковимовний і зовсім не придатний до запам’ятовування ppnews.poltava.ua, або ж ресурс із вдалою назвою, але зі значно менш вдалим наповненням krejda.ukrwest.net. Хоча насправді майже вся графоманія на українських сайтах таки російськомовна, а якщо вже наші паперомучителі пробиваються в Інтернет так мляво й невиразно, то що вже говорити про письменників…

Зрештою, про них ми поговоримо наступного разу. А поки що не надто розмріюйтеся. Знайте: якщо українці й не створили Інтернету, то вони його принаймні передбачили. Не вірите? Дарма! Понад 300 років тому Феофан Прокопович у праці “Натурфілософія або Фізика” написав таке: “А були й… [автори], що вважали за першопричину світу павука, який прядучи, створив з свого павутиння першоелементи, а пізніше – небесні сфери. Він повинен був керувати своїм твором, постійно будучи присутнім аж до кінця світу. І ще вони вважали, що цей кінець дійсно наступить разом із загибеллю світового павутиння”.

Андрій Охрімович:



І на завершення програми ще один шматок з Довлатова. Мова там йде про давно наболіле російське толстовство. “Зустрілись, - розповідає письменник, - два літератора, Бітов і Цибін в одній компанії. Бітов каже: “Я тобі, сволоч, морду наб’ю...” Цибін відповідає: “Це виключено. Тому, що я толстовець. Якщо ти мене вдариш, я підставлю другу щоку. Гості трошки заспокоїлись. Бачать, що бійка, навряд чи відбудеться. Вийшли курити на балкон. Раптом чують лемент.. Забігають в кімнату. Бачать – на підлозі лежить закривавлений Бітов. А толстовець Цибін, сидячи на Бітові зверху, гатить по тому пудовими кулаками. Такі ось форми пацифізму бувають. Тим часом, у нас з вами, шановні друзі, час вичерпався. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG