Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 18:05

Так чи помер Микола Гоголь?


Так чи помер Микола Гоголь?

Прага, 4 березня 2002 – Росія у всі часи залишалася загадковою країною. Тут втаємниченим ставало все, і народження, і смерть чи зникнення людини, особливо, якщо вона належала до верхів або боролася проти їхнього панування. Згадайте про смерть Олександра Першого, тіло якого загадково зникло з усипальниці в Казанському соборі Петербурга, чи народження, позашлюбне, багатьох царівен чи царевичів. Сьогодні невідомі долі багатьох декабристів. А ось навіть обставини смерті і поховання українського письменника і характерника, що писав на російсько-українському діалекті власного витвору, ви здогадалися - йдеться про Миколу Гоголя, також оповиті таємницею.

Микола Васильович заповідав не поспішати з його похованням після смерті, бо своєрідністю його хвороби було довготривале заціпеніння і він, боячись, що закопають живцем, наполягав щоб чекали поки не з’являться на тілі явні ознаки розкладу. Але ті, що були поряд з тілом завмерлого Миколи Гоголя у ті дні кінця зими 1852 року в московському домі Толстих, довго чекати не хотіли. Словом обставини смерті й поховання письменника, котрого одні російські інтелектуали вважали і вважають основоположником російської літератури, а інші-цілком чужим для Росії, й до сьогодні викликає чимало запитань. Навіть ексгумація поховання в 30-і роки ХХ століття викликала чимало пересудів. І варті уваги свідчення її різних учасників у тому, що в склепі де мав бути прах славного автора «Мертвих Душ» та «Вечорів на хуторі біля Диканьки», нічого, окрім кільок дивних предметів, зокрема, якихось мідних трубок, не знайшли... Навіть у своїй смерті Гоголь став загадкою для Росії.

Країна без майбутнього, країна мертвих душ – ось якою зобразив Гоголь Росію, імперію що нищила, гнобила його народ. Навіть Пушкін злякався «Мертвих душ», назвавши їх страшною картиною російського майбутнього, картиною безперспективності... Тому й не дивно, що російський публіцист і критик Васілій Розанов кричав на всіх перехрестях: «Ґоґоль нє наш», а Микола Куліш, один із знищених московським режимом українських світочів, автор так актуального сьогодні «Мини Мазайла», волав навпаки: «Гоголь наш!» Добре якось сказав Євген Сверстюк, що якби Микола Васильович жив у середині ХХ століття, він би обов’язково був би ув’язнений КГБ, як український буржуазний націоналіст.

Та й сьогодні справжнє слово свободи і демократії, про що мріяли для України і Гоголь, і Шевченко ще перебуває у глухій опозиції. Тому й у посланні до Гоголя Шевченко, ніби дивлячись у майбутнє, з песимізмом каже, що після “великого слова”:

“Не заревуть в Україні гармати. Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже: викохає, Та й продасть в різницю. Москалеві.”

Понад 150 років минуло з часу написання цих рядків до Гоголя, а чи багато змінилося. Вчитайтесь:

Великеє слово? Всі оглухли-похилились В кайданах…байдуже… Ти смієшся, а я плачу, Великій мій друже. А що вродить з того плачу? Богилова, брате…”

Може й не кожен знає сьогодні, що ”богилова” то бур’ян, та ще й отруйний. Хіба слова нинішніх політиків про шляхи демократії в Україні і метання між Сибіром та Кримом не є “богиловою”. Або дотеперішнє донищування українського мовчазного села і обкрадання оглухлої, вже байдужої до цієї богилови, більшості народу з боку тих, хто сьогодні нишком, слідом за своїм “престольним татом”, через нужник, несе вінок до бронзового і мовчазного Тараса у Києві або замовляє поминальний панегірик Гоголеві в Сорочинцях. Бо хоче цим показати світові, не “оглухлим”, що то його “плата” за продаж і зраду “великого слова”.

А тим одиницям, хто не оглух сьогодні в Україні, або тихцем відривають голови, або гамселять по них міліцейськими кийками та кидають до синьо-жовтих “воронків”. І колір же пристосували, немов у кпин “честі і славі та волі Вкраїни”. Ось так. “Не заревуть в Україні вольнії гармати. - А ми будем сміяться та плакать”. Так чи помер Микола Гоголь, автор «Страшної помсти», скажіть, українці?

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG