Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 09:09

Інтернет-Майдан


Андрій Охрімович

Київ, 6 березня 2002 - Для початку повернемось до пригоди, яка спіткала Інтернет-видання “Обком-нет”. В народі кажуть про “наїзд” “опричників Азарова” у стилі Мишки Япончика. 19-го лютого журналісти мали щастя обсервувати факт експропріації п”яти системних блоків Інтернет-видання. Попередній “Майдан” іноформував своїх фанів про деталі справи. Нині вона має дещо кумедне продовження. Далі Сергій Руденко з подробицями:

“Історія із “наїздом” податківців на інтернет-видання “Обком.нет” отримала дещо несподіване забарвлення. А саме – порнографічне. Після перших досить недолугих пояснень ДПА щодо мотивів конфіскації у “обкомівців” п’яти системних блоків, відомство Азарова кинулося у атаку. Та ще й яку – “совдепівські” каральні органи, як-то мовиться, можуть відпочивати! У поширеному податківцями прес-релізі “обкомівцям”, окрім належності до них банку “Корал”, який, за даними доблесних фіскальних органів, “відмивав” кошти, інкримінують ще й перегляд порнографії. Як сказано у повідомленні прес-служби ДПА, цитую: “у п’ятому блоці виявлено порнографічний кліп, вивчається питання про кваліфікацію і підслідність” - як удар по пальцях із окриком “Ніззя!”. Логіка азарівців проста: про які утиски свободи слова можуть вести мову “обкомівці”, якщо вони бавляться порнокліпами? На тлі такої “аморалки”, звісно, податківці не поспішають пояснювати свої і де-факто і де-юре грабіжницькі дії. Щоправда, незрозумілим залишається одне – чому податківці перебрали на себе функції “поліції моралі?”

Андрій Охрімович:

Стосовно моралі. Беремо «Соло на ундервуді» Сергія Довлатова і маємо тої моралі «фуру з причепом». Купила, скажімо, сучасниця письменника Тапмара Зібунова стереофонічну радіолу «Естонія». З допомогою сусідів принесла її додому. На сходах стримів алкоголік «дядя» Саша. Тамара каже:

- Ось «дядя» Саша, купила радіолу, щоб твої матюки глушити! У відповідь «дядя» Саша несподівано крикнув: -

Правду не заглушиш! -

І я так думаю. Віктор Недоступ. Огляд віртуальної преси:

“Кореспондент-нет” інформує: значна частина так званого “Жінок за майбутнє” – чоловіки-бізнесмени. Цей факт дуже здивував експерта бюро політконсалтінгу “Пента”. “Це вже не суто жіноча партія!” – досадує він і додає, що, сповідуючи рівність чоловіків та жінок, важко створити партію за статевою ознакою. Адже у виборчому списку значаться металургійний начальник, крутий кондитер, фармацевт, та ще багато бізнесових кабанів, які вирішили прикриватися знайомими адмінресурсними тітками.

У Володимира Литвина таких бадьорих жіночок нема. Як повідомляє сайт української служби БІ-БІ-СІ, йому довелося самотужки рекламувати зимову Олімпіаду по телевізору з тонким натяком, що український спорт – це специфічна заслуга “заєдунців”. Не вгадали... Жодної медалі. Фахівці підозрюють, що телетрансляція олімпіади заважила більше, ніж дозволені виборчим законодавством 500 тисяч умовних одиниць. Про спортсменів вже не йдеться. Їхня справа – теляча.

Став на лижі, погнав вперед і не мугикай. Опозиція тішиться з таких виборчих технологій. Мовляв, уявіть собі таку бухгалтерію у майбутньому парламенті.

Це уїло самолюбство чільного “заєдунця”, і він, виступаючи у Севастополі, зажадав “залізної руки”. Про це розповідає “Українська правда”. Литвин заявив севастопольським студентам, що голос на плівках Мельниченка – не його, а ситуація в країні тільки поліпшиться, якщо влада буде суворішою. Тонко натякаючи на нинішню владу.

Тим часом, російські аналітики трохи прийшли до тями від одіозного візиту Леоніда Кучми до російської півночі. Перетасувавши засмальцьовані стратагеми, вони спрямували увагу на національну безпеку. “СМІ-ру” пригадалася нещодавня зустріч у Харкові секретарів рад національної безпеки України, Білорусі, Польші та Росії. Євген Марчук, за свідченням журналістів, сказав щось таке концептуальне, що двері терміново зачинили, і ніхто не може сказати, про що там говорили далі. Російські аналітики вважають, що Марчук не мав на увазі боротьбу з тероризмом. Оскільки говорив про політиків та, як антитезу, професіоналів з певних структур. Останні, очевидно, покликані рятувати Україну, Росію та Білорусь, а якщо припаде нагода – весь світ. Тим часом білоруська опозиційна “Хартія 97” накопала фактів про постачання зброєю ісламських екстремістів білоруськими владними структурами. А “Вашингтон Пост” інформує, що американські та європейські слідчі натрапили на міжнародну злочинну мережу торгівлі зброєю. Керівник мережі – колишній радянський “ахвіцер”, тепер російський громадянин Віктор Бут. Клієнтура – таліби, африканські режими, філіппінські повстанці. Зброї на теренах колишнього СНД – по вінця. Кадрова політика не зовсім адекватна. Деякі офіцери не тямлять, яку саме вітчизну вони бережуть. Голубчики досі відзначають 23-тє лютого наче день матері і дитини”.

Андрій Охрімович:

Про “голубчиків” продовжує Сергій Довлатов. “Молодого Шем’якіна, - пише він, - випустили з псхіатричної клініки. Мишко йшов додому і зустрів, раптом, власного батька. Вони з матір’ю були розлучені. Полковник у відставці питає: -

Звідки ти, син, і куди? -

Додому, - відповідає Мишко, - з психіатричної лікарні. Полковник сказав: - Молодець! І додав: І де тільки ми Шем’якіни не побували! І в бою, і в гульбі, і в божевільному домі! Моє покоління підтримує товариша полковника. Ми з одної команди. Ну а чому так, читай у скрипті Сергія Набоки:

«Якось, лазячи інтернетом, наштовхнувся я на сильно мілітарний і дуже державницький сайт. Сайт міністерства оборони. “Mil.gov.ua.» Подивився. І трохи, чесно кажучи, обліз. Є там така річ, як «професійні військові свята», серед яких дні і Військово- Протиповітряної оборони, і аеромобільних військ, і військ зв’язку, і військової розвідки, і танкістів, і навіть такі екзотичні дні, як день мобілізаційного працівника та день військового фінансиста, і – 23 грудня - День військовослужбовців оперативного управління (відділу, відділень) штабів усіх рівнів Збройних Сил України..

Ясна річ, День Збройних Сил України – 6 грудня, вони офіційно були створені 91-го року. Безперечно, є там і дивне свято під чудернацькою назвою «День захисника Вітчизни» 23 лютого. Що за день? Насправді – дєнь совєтской армії і воєнно-морскова флота, вигаданий на відзначення річниці невеличкої перемоги однієї з перших частин РККА – рабоче-крєстьянской Красной Армії – над якоюсь німецькою інтервентською частиною чи то під Псковом, чи то під Нарвою 1918 року.

Саме того року виконком Петроградського Совєта оголосив 23 лютого Днем ЗАХИСТУ СОЦІЯЛІСТІЧЕСКОГО ОТЄЧЄСТВА.

Історики ще у шістдесятих роках минулого століття, під час так званого «хрущовської відлиги», незаперечно довели, що ніякої перемоги тоді не було. Були суцільні поразки, та й то не у тій місцевості, на яку вказує комуністичний міт.

Зрештою, день перетворився на день совєтской армії, і нічого поганого тут не було б, якби на тому ж сайті було би згадано день заснування УПА - 14 листопада (він же й день українського козацтва), чи день перемоги у Конотопській битві та день бою під Крутами.

Власне, указ українського президента про заснування такого свята – день захисника невідомо чиєї і якої вітчизни - народився 99-го року не лише як засіб для залучення додаткових голосів пеоред виборами, але ще й на догоду як Росії, так і панові Лукашенку, де цей день є водночас і днем Білоруських збройних сил.

Згадуючи власне перебування у доблесних лавах СА, ніяк не можу відкараскатися паралелей з перебуванням у не менш доблесних лавах ув`язнених. Як на мене – зона загального режиму і совєтська армія мали аж надто багато спільного. У будь-якому разі, не годилося б святкувати день загарбницької Червоної армії, яка розстрілювала під Крутами українських хлопців, яка дбала про забезпечення голодомору, колективізацію, переселення й винищення цілих народів, яка вбивала мирне населення й заховувала трупи у Биківні, Вінниці, Дем’яновому Лазі, стріляла й саперними лопатками втихомирювала людей у Тбілісі й Вільнюсі...

А тут вже й через Інтернет можна замовити красіву листівочку із відповідним написом...»

Андрій Охрімович:

І ще раз Довлатов: “Ольга Форш гортала “Книгу скарг”. Знайшла такий запис: “В каші, час від часу, бувають комахи. Недавно трапився мені за вечерею жук-короїд. “Як ви думаєте”, - спитала Форш, - це скарга, чи подяка?” Як на мене, і не скарга і не подяка, а “гаряча точка”, з якої Павло Вольвач починає рубрику “Екстрема в Павутині”:

“На тлі небезпечних місць, зазвичай іменованих “гарячими точками”, ситуація в рідних кресах цілком відповідає рефрену колись популярних “Братів Гадюкіних” – “На Україні лад і спокій...” Щоб пересвідчитись в цьому, зайдемо хочаб на сайт “Тероризм.Ру” і клапнемо “мишею” на літері “У”, проминувши Уганду й Узбекистан. Богу дякувати - тихо. Хіба затримали зловмисників, що погрожували підірвати Одеський аеропорт. Але, погодьтесь, в порівняння з міжрелігійними кровопусканнями в індійському штаті Гуджарат чи іудейсько-мусульманським пристрастями в Дженіні і Наблусі, цей інциндет виглядає сваркою на комунальній кухні.

Втім, спокій – річ оманлива. Наочний приклад – Крим, де, на думку фахівців, ситуація починає нагадувати Грузію часів Гамсахурдія. Як стверджується на сторінках інформвидання “Форум”, лідер кримських комуністів Грач, керуючись власними політичними амбіціями, розпалює на пів-острові конфлікт, який може перерости в глобальне силове протистояння, на кшталт балканського Косово.

Річ не така вже й неймовірна, враховуючи відсутність політичної волі у вищого керівництва та той правовий рейвах, який останніми роками панує в Україні. Одним з її відголосків може служити Туринський процес, про який повідомляє “Правда.Ком.Юей”. Розгляд справи про нелегальну торгівлю українською зброєю обіцяє бути цікавим. Йтиметься бо не про прапорщика Петренка, який приторговує казенними онучами і набоями “врозсип”, а про персонажів більш масштабних, які при бажанні можуть загнати “наліво” хоч ракетний комплекс, хоч танкову колону.

Край цьому безголів’ю, звісно, можна покласти. Але потрібне бажання. А його, як і часу на подібні дрібниці, у влади немає. Влада, наввипередки з опозицією, займається виборами. Передвиборча гонитва набирає обертів і раз у раз підкидає трагікомічні сюжети. Як той, що трапився в одному з сіл Миколаївської області. За інформацією “Форуму”, у церкві, під час передвиборчої служби-зустрічі з кандидатом в нардепи, близько тридцяти прихожан провалились під землю...

Бог він, знаєте, не фраєр, хоча про долю потенційного нардепука не повідомляється...” Андрій Охрімович: Бог, безумовно, не фраєр і знає кого, чим і за що карати. Тараса Марусика він покарав нещодавніми відвідинами города Парижа. Цього разу, відвідавши «столицю світу», він записав третю частину давно обіцяної заключної розмови з директором паризької Інтернет-компанії «Едіт» паном Жаном-П»єром Жюмезом. Нагадаю, що в попередніх передачах мова йшла про позиції Майкрософту у Франції. Конкретніше, чи можна зруйнувати монополію цієї фірми, а також про мовну локалізацію компютерних програм. У другій частині цього інтервю Жан-П»єр Жюмез висловив доволі парадоксальну думку, що через п»ять років більшість компютерних програм будуть зроблені по китайськи. У нинішньому фрагменті, серед іншого, йтиметься про те, чи не приведе розвиток Інтернету до забуття бібліотек. Отже, маємо перед собою українця Тараса Марусика та француза Жан-П’єр Жюмеза:





“На моє запитання, чи Інтернет може підштовхнути до забуття такий традиційний спосіб одержання знань, як бібліотеки, Жан-П’єр Жюмез зреагував так:

“Він, звичайно, перехопить цю сферу. Лише адміністративна неповороткість заважає перетворенню всієї світової думки в цифрову форму. Папір – тільки один з носіїв інформації. Ті, хто думає, що книжка має цінність, бо, мовляв, паперове оформлення гарне, на мою думку, помиляються. Найважливіше в папері – думка, яку він містить, а не сам носій цієї інформації, в даному разі папір. Якщо вдасться все перевести в Інтернет, я сподіваюся, що людство забуде про таке поняття, як папір. Він убиває ліси. Це екологічний злочин. Папір не повинен більше існувати, коли достатньо написати в Інтернеті. А скоро можна буде робити це усно, просто надиктовуючи свої думки”.

Я поцікавився в Жана-П’єра Жюмеза, чи має очолювана ним компанія сайти українською мовою:

“Треба розуміти, що за основним фахом я – музикант. Моє бачення світу, передовсім, музичне. А музика проходить по серцевині культури. Коли я створив цю компанію, то думав, що повинен бодай би частково повернути світові те, що я в нього взяв. На мене глибоко вплинули ті культури, представники яких зробили мені честь, слухаючи мої гітарні виступи. Створюючи багатомовні сайти, я хотів показати свою повагу до всіх цих культур, але не тільки повагу, але й своє збагачення. Кожна мова сильно збагачує людство. Це як у гастрономії – всі можуть жити з “Макдональдсами”, але це не є збагачення. Що більше мов, що більше національних кухонь, що більше музики, літератур, поезії, тим багатший світ. Це вираховується елементарно, за допомогою арифметики”.

Звичайно, ми маємо сайт українською мовою. Це надзвичайно важлива мова – як за своєю літературою, так і за своїм престижем”.

На закінчення я запитав, чи має конкурентів Інтернет-компанія “Едіт”. Говорить Жан-П’єр Жюмез:

“Траєкторія, якою ми рухалися, я б сказав, дивна і рідкісна. Не так вже й багато музикантів створили Інтернет-компанії. Ми існуємо з 1993 року. Сьогодні важко знайти компанії, які б мали наш досвід і наші можливості. Але ця ніша тепер розширюється, тому невдовзі подібних Інтернет-компаній буде більше”.

Це була завершальна частина моєї грудневої паризької розмови з директором Інтернет-компанії “Едіт”, гітаристом Жаном-П’єром Жюмезом.”

Андрій Охрімович:

Російський письменник Уксусов написав таке: «Над містом виблискує шпиль Адміралтейства. Його вінчає фігура ангела натуральної величини...» В того ж таки автора: «Коза закричала нелюдським голосом...» Далі, поет Іван Андрусяк у рубриці «Графоман»:

“Це вже плавно перетворюється на звичку: перш ніж податися на Петрівку в пошуках потрібної книжки, мушу зануритися в Інтернет – а раптом знайду “на халяву”. Не тому, що “халява – друга натура”, але гаманець усе ж не безрозмірний. Звісно, існують авторські права, те-се, п’яте-десяте, та й читати з паперу стократ зручніше, аніж з монітора, – але “бачили очі, що скачували, жуйте, хоч повилазьте”. Тим більше, що не один я такий хитромудрий. За даними найпопулярніших пошукових систем, електронні книгозбірні вперто утримуються серед лідерів за кількістю відвідувань. Було б що викачувати.

В “Рунеті”, звісно, подібного добра вистачає, і, місцями, надзвичайно цікавого. Досить згадати бібліотеку Мошкова з геніально простою адресою lib.ru, де зачаїлися кілька тисяч назв, починаючи від дешевої попсятини і закінчуючи перекладами світової філософської класики.

Крім того, кожен книжковий гурман знає електронну книгозбірню філософського факультету Московського університету library.philos.msu.ru та ще низку добротних ресурсів – philosophy.ru, anthropologia.spbu.ru et cetera. Що найцікавіше – більшість із них регулярно оновлюється. До речі, там не лише російськомовні тексти. Де ви ще знайдете хороші електронні версії праць Сковороди з академічними українськими примітками? На жаль, у росіян!

В “Унеті” ж рідний інтелектуальний продукт, особливо філософського й гуманітарного штибу – рідкість неймовірна. Хіба що львівський філософ Тарас Возняк розмістив на сайті ji-magazine.lviv.ua журналу “Ї” низку своїх праць і перекладів з Ґадамера і Гайдеґера. А на сайті «могилянського» часопису “Дух і літера” duh-i-litera.8m.com можна знайти знаменитий словник Сергія Авєрінцева “Софія-Лоґос” та низку вкраїнських перекладів праць європейських учених. Є ще ресурс ideya.uazone.net – добірка різноманітної культурології з дещо езотеричним і не вельми науковим присмаком на кшталт колишнього журналу «Індо-Європа». Тут у розділі «філософія» красується... Дмитро Корчинський. Плюс vesna.sammit.kiev.ua. Безперечно, найцікавішим на цьому сайті є аглійсько-білорусько-польсько-російсько-український тлумачний словник. Також – невелика, але цікава бібліотечка, у якій, крім іншого, можна знайти роман Василя Кожелянка “Дефіляда в Москві”, дещо з Павла Загребельного і навіть Борхеса. На “закуску” – низка наукових праць з історії, мовознавства та політології. От тільки дизайн привабливим назвати важко.

І це – все. Наші університети воліють світити в мережі хіба переліки вступних іспитів і рекламні проспекти із замріяними фотками цнотливих дівчаток – приваблювати клієнтуру. Хто вигадав, що університети є центрами інтелектуального життя – не вірте! Праці вчених і наукові збірники видаються накладами 100 примірників і розповзаються помежи аспірантами, як мишенята. А на нечисленних гуманітарних ресурсах українського Інтернету натомість тусується виключно поезія. Але про це наступного разу.”



Андрій Охрімович:

Тітка Довлатова зустріла раз на вулиці письменника Косцинського. Він був п’яний і неголений. Тітка сказала: - І тобі не соромно? Косцинський приосанився і відповів: - Радянська влада не заслужила, щоб я голився! З цього місця, проводячи долонею по неголеній щоці, я прощаюся з вами. Усього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG