Прага, 7 березня 2002 – Хоча колонізацію України, як свідчить історія, намагалися проводити декілька країн і народів, все ж найбільше проявилася тут колоніальна політика Росії. Російські правлячі верхи намагалися розширити в Україні сферу свого панування з кінця УХІІ, конкуруючи якийсь час з польськими колонізаторами. В умовах СРСР особливо проявилися одна з таких форм російського колонізаторства, як русифікація України.
Іван Дзюба колись писав, що «колоніалізм може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Одна з найнебезпечніших цілей русифікації за радянських часів була асиміляція українців, тобто нищення їх як окремої нації. Щодо України ця політика проводилася з особливою підступністю, бо російське керівництво, котре займало панівні позиції в СРСР, боялося, що непокірні українці можуть стати на бік неросійського населення і підірвати домінування росіян в радянській тоталітарній системі.
Особливо потужній наступ Москва здійснювала проти української мови. Під час репресій проти українських дисидентів КДБ брали до уваги те, що виною їхньою могло бути й досконале знання рідної мови. Один із свідків у справі Василя Стуса заявляв:« Я одразу зрозумів, що Стус – націоналіст, бо він весь час розмовляв українською мовою».
Одним із методів колонізації України Москвою був міграційний рух, котрий спричиняв до значного збільшення російського елементу в середовищі корінного українського населення. Так в 1923 році в республіці нараховувалося 3 мільйони росіян, у 1959 році їх кількість зросла до 7 мільйонів, в 1970 – росіян було тут вже до 10 мільйонів, а в 90-і роки за деякими даними їх кількість виросла до 12,5 мільйона. Тоді як російськомовне населення складало у 90-роки чи не більше половини всього населення України, тобто російськомовного населення нараховується тут в останні роки більше аніж кількість саме етнічних росіян в республіці. На цьому й базується нинішній неоколоніальний політичний режим Києва.
Те, що дві третини енергетичних ресурсів Україна змушена поставляти або з Росії , або через Росію, також свідчить про економічну залежність держави від колишньої московської метрополії.
Тому коли ми говоримо про сьогоднішнє становище України, то його важко навіть назвати постколоніальним, бо Київ лише формально порвав з колоніальним минулим, а насправді - колабораціоністські сили Москви взяли тут політичну владу у свої руки і встановили неоколоніальне правління, у чому отримують підтримку від Кремля. Тому справа розриву з колоніальною спадщиною минулого для українців набирає сьогодні першочергового значення, як у культурному, мовному плані, так і у напрямку здобуття справжньої економічної незалежності від Росії і що найважливіше – позбавлення демократичним шляхом влади нинішніх неоколоніальних сил в Україні, котрі ведуть насправді антинародну політику і за десять років досягли значних успіхів у послабленні економічної, політичної незалежності України.
Іван Дзюба колись писав, що «колоніалізм може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Одна з найнебезпечніших цілей русифікації за радянських часів була асиміляція українців, тобто нищення їх як окремої нації. Щодо України ця політика проводилася з особливою підступністю, бо російське керівництво, котре займало панівні позиції в СРСР, боялося, що непокірні українці можуть стати на бік неросійського населення і підірвати домінування росіян в радянській тоталітарній системі.
Особливо потужній наступ Москва здійснювала проти української мови. Під час репресій проти українських дисидентів КДБ брали до уваги те, що виною їхньою могло бути й досконале знання рідної мови. Один із свідків у справі Василя Стуса заявляв:« Я одразу зрозумів, що Стус – націоналіст, бо він весь час розмовляв українською мовою».
Одним із методів колонізації України Москвою був міграційний рух, котрий спричиняв до значного збільшення російського елементу в середовищі корінного українського населення. Так в 1923 році в республіці нараховувалося 3 мільйони росіян, у 1959 році їх кількість зросла до 7 мільйонів, в 1970 – росіян було тут вже до 10 мільйонів, а в 90-і роки за деякими даними їх кількість виросла до 12,5 мільйона. Тоді як російськомовне населення складало у 90-роки чи не більше половини всього населення України, тобто російськомовного населення нараховується тут в останні роки більше аніж кількість саме етнічних росіян в республіці. На цьому й базується нинішній неоколоніальний політичний режим Києва.
Те, що дві третини енергетичних ресурсів Україна змушена поставляти або з Росії , або через Росію, також свідчить про економічну залежність держави від колишньої московської метрополії.
Тому коли ми говоримо про сьогоднішнє становище України, то його важко навіть назвати постколоніальним, бо Київ лише формально порвав з колоніальним минулим, а насправді - колабораціоністські сили Москви взяли тут політичну владу у свої руки і встановили неоколоніальне правління, у чому отримують підтримку від Кремля. Тому справа розриву з колоніальною спадщиною минулого для українців набирає сьогодні першочергового значення, як у культурному, мовному плані, так і у напрямку здобуття справжньої економічної незалежності від Росії і що найважливіше – позбавлення демократичним шляхом влади нинішніх неоколоніальних сил в Україні, котрі ведуть насправді антинародну політику і за десять років досягли значних успіхів у послабленні економічної, політичної незалежності України.
