Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:20

Українські заробітчани в Європі: італійський акцент. Частина 1


Українські заробітчани в Європі: італійський акцент. Частина 1

Прага, 12 березня 2002 -

Я пишу з чужини вам, щоб сказати, Як важко рідну землю покидати, Як важко пережити біль розлуки Та не одна терплю я тії муки. Когось чекає чоловік і діти, Хто залишив удома маму й тата, Нас тут багато – у державі ми держава В Італії – маленька Україна Як важко всім у цім полоні, Та не від щастя ми себе тут ув’язнили І не одній сказав синок по телефону – «Мене не любиш ти!», коли залишила. Занило серце матері від болю, Колись ти зрозумієш – ще маленький, Не від добра розстались ми з тобою Я саме через тебе тут, рідненький... (плаче) Щоб ріс ти, як усі щасливі діти, Щоб мав ти що вдягнути і що з’їсти Я мушу кривду не одну терпіти І не одну вечерю не доїсти (не може декламувати через сльози) Не їхні діти любі нам і милі, Не їхні люди до нас є привітні, Ми тут раби – всього робоча сила І навіть імена у нас не рідні. Не вірте, що нам добре тут живеться, Слова ці – лиш для рідних і сім’ї, В усіх тут серце на частини рветься, Усі ми тут – що тіло без душі За довгі місяці в чужій країні Ми зрозуміли слово «ностальгія» Бо навіть України тут не знають, Нас «русо» і «поляко» називають У всіх у нас є тут потреба, Нема грошей, а жити якось треба! Учити доньку, одружити сина, Купити хату чи вдягнуть дитину, І щоб не вмерла вже старенька мати Одна у хаті – треба нам подбати І щоб не знали голод наші діти – Усе ми мусимо стерпіти Тут не одна віддала Богу душу, І не одна здоров’я тут згубила, І не одній скидались на дорогу, Бо не одна тут розум загубила. Не ділимось ми тут на реґіони І не важливо, який вік чи звати, Усі ми рідні тут, одна родина, Бо в нас єдине слово – Україна. О Україно, бідна наша ненька, Залишишся ти скоро самітненька, Розійдуться на панщину всі люди І все, як у рядках Шевченка буде. Ми, Україно, не тебе картаєм, Тебе ми любим. Владу проклинаєм! Як можна із квітучої країни Перетворить тебе в жебрачку-сиротину?..

Зиновій Фрис

Цього вірша прочитала Ірина – одна з тих 120 тисяч українських жінок, що нелегально живуть і працюють в Італії. Цей вірш є своєрідним гімном українського жіноцтва в далекій країні. У вірші є все – радість і сльози, сум і відчай, віра і безмежна ностальгія. Є навіть відповідь на запитання: а хто ж винуватий у всьому цьому? До речі, про це у телефонній розмові зі мною добре також сказали Лариса (вона також поблизу Мілана працює):

Лариса

Дякувати Богу, що ми працюємо і можемо помогти своїм дітям і своїй сім’ї. Але на той уряд, то я не знаю, що б зробила! І найгірше, що нічого й не йде на краще. От що найгірше.

Зиновій Фрис

Однак, повернемося до вірша. Вірш народився в Італії, автор невідомий (в усякому разі, мені не вдалося з’ясувати авторство), та й це, мабуть, не так суттєво. З усією впевненістю можна говорити, що слова народні – так точно, так глибоко і правдиво відтворюють вони стан душі тих українських дівчат і жіночок, котрих доля привела до Італії. Ірина (вона доглядає за старенькою в одному з сіл біля Мілана) про цей вірш, про цей гімн розповідає:

Ірина

Скільки його читаю, я не можу спокійно переживати такі речі. Й дуже багато людей пишуть, стали поетами. Просто стали поетами! Ну, але я думаю, що прийде такий час, що повернемося в Україну і будемо жити так, як люди на Заході.

Зиновій Фрис

А про свій власний життєвий досвід в Італії Ірина каже таке:

Ірина

Кожен день я говорю, що тяжко, тяжко, тому що така ностальгія за домом, за родиною, за всім, що не можна порівняти ні з якими грішми. Ніякі гроші не можуть замінити тобі родину, сім’ю, дітей, онуків. Як подумаю, що моєму онукові вже четвертий рік, що я його не бачили і не чула (тільки того, що по телефону), то серце просто розривається.

(італійська пісня лунає)

Зиновій Фрис

Це був фрагмент відомої італійської пісні МАМА у виконанні чеського співака Петера Дворського.

Мамо, я дуже щасливий, Бо я повертаюся до тебе, Моя пісня каже тобі, Що це найпрекрасніший день для мене. Мамо, я дуже щасливий: Але жити далеко – навіщо?

На жаль, ті десятки і десятки тисяч українських жінок, котрі тимчасово перебувають на італійській землі, не можуть повторити слів з відомої тамтешньої пісні про те, що вони щасливі, бо повертаються до мами, до сім’ї, до дітей. Біда в тому, що вони не знають, коли вони повернуться, бо термін візи давно скінчився - значить, сиди тихесенько, та й грошей найчастіше ще не стільки у гаманці, аби повертатися.

Рома, вона працює у Неаполі, родом зі Львова. Двоє дорослих дітей залишилися у Львові. Чоловік разом з нею в Неаполі. Має вищу освіту, працювала вчителем англійської мови, і ось зараз, як вона сама каже, робить те, чого в Україні вона б ніколи не робила. Послухаємо Рому:

Рома

Скільки б ти не був, тих грошей ніколи не вистачить. Тому що чім більше ти живеш, чим більше заробляєш, тим більші потреби, тим більші витрати. От наприклад, у мене спочатку був один студент, тепер – двоє дітей-студентів. На місяць одному і другому прохарчуватися (тому що вони практично як ідуть зранку, то ввечері приходять, харчуються в інститутах), то по сто доларів треба тільки на харч. А ще треба якось вбратися... Я не бачу виходу з того становища, по-перше, тому що я тут нічого не добилася, я не маю дозволу на проживання. Страшна криза, взагалі в душі криза. Хоч зовні ми змінилися, може, в кращий бік, тому що Італія дала таки багато. Багато жінок розцвіли тут, але в якому розумінні? Схудли, знайшли час думати про себе, тому що без сімей, без чоловіків, без дітей. Навіть якщо ти маєш годину маєш вільну для себе, то вдома ти й того не мав. Ось така ситуація.

Зиновій Фрис

А зараз я хотів би повернутися до самого початку. До того часу, коли кожен, хто виїжджав до Італії, чудово знав, зокрема, і про таке – послухайте рядки з листа Світлани з Неаполя:

Лист

“Про працю в Італії. Хто ж сюди їде працювати без офіційної робочої візи, особисто оформленої в італійському посольстві? Ті, в кого не працює голова. А чому не працює? Тому що не знають елементарних речей. Якщо вам кажуть: “Оформляйте туристичну візу самі, приїжджайте, а ми потім вас тут влаштуємо” – спочатку перевірте закони країни, до якої ви вирушаєте. В Італії необхідне запрошення від того, хто наймає вас на працю, навіть тимчасову. Інакше у вас будуть неприємності. Бо це нелегальна праця. А на нелегальній праці – жодних прав. Це проти закону. Якщо ви хочете мати справу з людьми, що діють проти закону, то й самі вирішуйте, як вибратися з цієї халепи. І не скаржтеся потім італійській владі, що вас використали. Особливо, якщо ви вступили на стежинку найдревнішої. Бо в проститутки просто так, ні про що не здогадуючись, не йдуть. КОЖНИЙ РОБИТЬ СВІЙ ВИБІР! Тут також засуджувати не можна. Комусь подобається біля станка стояти, а комусь на дорогах путанити. Я не раз бачила дуже молоденьких і цікавих наших дівчаток, котрі працюють за найвищим, так би мовити, розрядом в дорогих готелях. Вранці за сніданком вони немов зварені кури, сидять носом клюють. Видно, ще не прокинулися. Поруч з ними такі собі громили. Сценка, я вам мушу сказати... Може скластися враження, що цих дівчаток хтось змушує. Та це відчуття одразу зникає, коли за годину ви бачите, як одна з тих дівчат вже за кермом новесенького чорного ПОРШЕ покидає гараж готелю. Тут все стає на свої місця. Повторюся: кожний робить свій власний вибір!”

Зиновій Фрис

Це були рядки з листа Світлани з Неаполя. До її порад, як показує досвід, практично ніхто не прислуховується. Як написала в газеті «День» Клара Ґудзик: «Як не впирається італійська влада, а українців у Римі стає все більше». То що, може отой плач про страждання є перебільшенням?

Дорогі слухачі, у завтрашньому випуску Ранкової «Свободи» я вестиму далі розповідь. Нам ще належить почути багатьох учасників передачі, обговорити багато аспектів проблеми заробітчанства українців у Італії.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG