Київ, 20 березня 2002 - Мирослав Кушнір народився 30 березня 1922 року у селі Божиків на Прикарпатті. Навчаючись у Бережанській гімназії, він вступив до молодіжної формації Організації Українських Націоналістів. 1940 року Мирослав став студентом Львівської політехніки, проте навчання не закінчив. У лютому 43-го року він був направлений проводом ОУН до міста Сеняви неподалік Ярослава (нині – територія Польщі). Там Кушнір працював службовцем місцевого земельного відділу і одночасно під псевдонімом «Лунь» займався пропагандистською та культурницькою роботою в українському підпіллі. Восени 44-го року у селі Дібчій Криївці 22-річний Мирослав Кушнір був оточений підрозділами НКВД і, щоб не потрапити у полон, підірвався гранатою. Невдовзі усі його близькі родичі були репресовані радянською владою.
Мирослав Кушнір почав писати вірші дев’ятнадцяти років і залишив по собі 4 поетичні зошити: «Невкоєне серце», «Стрічі», «Синє місто», «Ясенові брості». Вперше його вірші були опубліковані лише через півстоліття. В них поет, слідом за Тарасом Шевченком та Євгеном Маланюком, картає українців за м’якосердя, лінощі та звичку оплакувати свою долю, за їхню схильність розмінювати вічність на роки життя у рабстві. Він шукає простих слів, «писаних у книгах бою», що породжують людський гнів і є «опіумом месті».
Водночас, поезія Кушніра може бути доброю і лагідною, як, приміром, його розповідь про народження Сина Божого в убогій хатині над Дніпром і про поклоніння Йому трьох князів – з Києва, з-над Дону та з Галича. Ця поезія світла, як-от написані рівно шістдесят років тому рядки:
Підходить мій двадцятий квітень підійде і полине Моє життя із семи літер Вкраїна
Підходить мій двадцятий квітень Весно моя порання! Моє життя із семи літер Кохання
Мирослав Кушнір почав писати вірші дев’ятнадцяти років і залишив по собі 4 поетичні зошити: «Невкоєне серце», «Стрічі», «Синє місто», «Ясенові брості». Вперше його вірші були опубліковані лише через півстоліття. В них поет, слідом за Тарасом Шевченком та Євгеном Маланюком, картає українців за м’якосердя, лінощі та звичку оплакувати свою долю, за їхню схильність розмінювати вічність на роки життя у рабстві. Він шукає простих слів, «писаних у книгах бою», що породжують людський гнів і є «опіумом месті».
Водночас, поезія Кушніра може бути доброю і лагідною, як, приміром, його розповідь про народження Сина Божого в убогій хатині над Дніпром і про поклоніння Йому трьох князів – з Києва, з-над Дону та з Галича. Ця поезія світла, як-от написані рівно шістдесят років тому рядки:
Підходить мій двадцятий квітень підійде і полине Моє життя із семи літер Вкраїна
Підходить мій двадцятий квітень Весно моя порання! Моє життя із семи літер Кохання
