Київ, 22 березня 2002 - Рада національних товариств України і її голова Ілля Левітас струрбовані діями Конгресу національних товариств, котрий уклав угоду про співпрацю з одним із суб‘єктів виборчого процесу. На думку Іллі Левітаса, використання етнічного чинника під час виборів є навряд чи припустимим. З Іллею Левітасом розмовляла Наталя Баландюк:
Наталя Баландюк:
Чи є на сьогодні вже випадки використання етнічного чинника політичними силами напередодні виборів?
Ілля Левітас:
На жаль, є. Припустимо, людина створила Конгрес національних громад прямо під вибори. Це людина, яка очолює одну єврейську структуру, хто туди увійшов – ми не знаємо, вони зареєстровані тільки 18 лютого, але вони вже заявляють, що вони найбільша сила. Яка національна організація може діяти від імені своєї національності?
Є людина, із погляду своєї національності, який підписав угоду з політичною партією.
І вже звертаються поляки: яким то чином він мав право від їх імені підписувати? Іде питання: ні з ким підписав, а чому підписав?
Національне товариство не може з кимсь підписувати ніякої угоди, бо люди, які створили цю національну організацію, можуть голосувати зовсім за інших, що і сталося: до нас зараз звертаються і татари, і поляки, від імені яких підписана ця угода. Євреї зараз із Полтави приїжджали, з Нікополя були, які теж кажуть: як це він міг підписати від нашого імені?
Вони не проти людини, з якою підписували, не проти політичного блоку, вони проти самого факту:, що не може Національне товариство від імені свого етносу підписувати якоюсь своєю структурою...
Дуже багато політичних організацій пропонували нам співпрацю, ми вирішили: кожний голосує за ту людину, за яку він хоче, незалежно від національності, кожен вільний у своєму виборі.
Олекса Боярко:
Видавництво “Дніпро” – одне з найстарших в Україні. Щойно воно почало виходити з багаторічної кризи. З головним редактором видавництва Анатолієм Чердаклі розмову веде Надія Степула.
Надія Степула:
Видавництво “Дніпро” приємно здивувало виданням 9-томника у 14 книгах: “Тисяча років української суспільно-політичної думки”, це перше в історії масштабне зібрання документів і матеріалів, писаних у різні епохи, різними мовами на теренах України і поза її межами. Окрім цього, без сумніву, унікального видання, ”Дніпро” має у своєму видавничому портфелі немало нових планів?
Анатолій Чердаклі:
Насамперед, видавництво традиційно видавало художню літературу: українську й зарубіжну класику, і ми продовжуємо цю роботу, почали видання української класики і зарубіжної для школи і для вищих навчальних закладів.
Звичайно, відновимо ту серію “Вершини світового письменства”, в яку увійшло близька ста найкращих перекладів зарубіжної літератур. І само собою, українську класику, передовсім, Шевченка. Зараз парадоксальна ситуація. Ми всі молимось на Шевченка, а знайти в книгарні томик – не знайдеш. Хочемо зробити масове видання Шевченка, дешеве, і хочемо зробити нове видання у новому художньому прочитанні.
Звичайно, будемо продовжувати видання літописів, це будуть нові літописи, монастирські літописи, щоденники діячів минулого, будемо видавати наукову західну літературу – це праці з історії, філософії, культурології.
Надія Степула:
Попри такі чудові плани, є якісь гострі проблеми у вашому видавництві на нинішній день?
Анатолій Чердаклі:
Звичайно, немає державної підтримки. У чому мала б полягати державна підтримка? Насамперед, фінансування таких проектів, які спрямовані на забезпечення школи і вищої школи, таких проектів, як видання творів Шевченка й інших класиків.
Варто було б знову видати всю українську класичну літературу окремою бібліотекою, просто повторити бібліотеку на сьогодні немає можливості, бо там були різноманітні нашарування: і ідеологічні, були замовчування одних творів, висування на перший план інших, всілякі тлумачення.
Надія Степула:
Як Ви чуєтеся, насиллі охопити це, напевно у Вас є люди, із якими Ви співпрацюєте, це і письменники, і літературознавці, і науковці?
Анатолій Чердаклі:
Ми залучаємо колишніх наших нештатних працівників
Надія Степула:
Чи влаштовує вас оподаткування книжок на сьогоднішній день?
Анатолій Чердаклі:
В жодному разі не влаштовує, душить і наше видавництво, і будь-яке інше. Тоді, коли книговидання посяде в економіці належне місце, коли воно зможе давати державі кошти, тоді будуть і податки, і це буде нормально. Книговидання не занепаде.
0,9 книжки на душу населення.... на рік, української...
Надія Степула:
Це надто мало, 21 століття на дворі...
Анатолій Чердаклі:
Так, а в нас кам’яний вік...
Надія Степула:
Будемо сподіватися, що кам’яний вік книговидавничої справи все ж уже закінчується, натомість очікуємо добрих змін, до яких долучиться і ваше видавництво новими цікавими книгами.
Олекса Боярко:
Минулого тижня президент Леонід Кучма видав указ про відзначення 350-ліття Переяславської ради. Коментар із нагоди історика Віктора Коваля:
14 березня у пресі було повідомлено, що президент України підписав указ про відзначення 350-річчя Переяславської ради 1654 року. Урядові, усім місцевим органам влади наказано розробити плани проведення наукових конференцій, круглих столів, книжкових виставок, інших заходів, що охоплять усе суспільство: від уряду й Академії наук, до останнього школяра.
Забуте нашим президентом тільки одне: заповіти духовного батька української нації Тараса Шевченка, котрий за Переяслав гнівно таврував “Богдана п’яного”.
Тож, нагадаємо президентові, хоч коротко, слова Шевченка, ось поема “Великий льох”. У ній три білі пташки - три душі померлих дівчат - жаліються, за що не пускають їх у рай. Перша душа оповідає про свій непростимий гріх. Читаю:
“Дивлюсь - гетьман із старшиною Я води набрала І вповні шлях і перейшла; А того й не знала, Що він їхав у Переяслав, Москві присягати!.. І вже ледве я наледви Донесла до хати Оту воду...Чом я з нею Відер не побила! Батька, матір, себе, брата, Собак отруїла Тію клятою водою! От, за що караюсь, От, за що мене, сестрички, І в рай не пускають”.
Отже, батько, матір, сама та дівчина, її брат, навіть собаки - усі потруїлись водою, яку дівчина через не відання пронесла перед Богданом, що їхав до Переяслава, а пан Кучма знов підсовує нам ту отруєну воду. Він на всю Україну збирається празникувати трагічну Богданову помилку.
Не знає, які страшні лиха принесло Україні єднання з Москвою? То повчився б. Книжки почитав би, нові та й старі, тільки не брехливі радянські.
Сам Богдан швидко зрозумів хибність свого кроку, але змінити курс йому не вдалося вже через смерть. Ще кілька Шевченкових слів з поеми “Розрита могила.” В ній говорить сама матір-Україна:
“Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала.”
“А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте недолюдки Матір катувати”.
Написано так, наче бачив Тарас сьогоднішню Україну.
Олекса Боярко:
21 березня виповнюється 119 років від народження радянського політика Володимира Антонова-Овсієнка. Перед мікрофоном ведучий рубрики Сторінки національної історії Віталій Пономарьов:
Володимир Антонов-Овсієнко народився у Чернігові 21 березня 1883 року. Він навчався у Воронізькому кадетському корпусі та Петербурзькому юнкерському училищі. Двадцяти років Антонов-Овсієнко вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії, згодом виїхав до Франції і там упродовж семи років співробітничав із меншовиками.
Після повернення до Росії у травні 1917 року Антонов-Овсієнко перейшов до партії більшовиків. Він був одним із керівників Жовтневого перевороту у Петрограді і командував штурмом Зимового палацу. У грудні Антонов-Овсієнко очолив похід російської радянської армії на завоювання України, проте від сваволі його солдатів відмежувалися навіть більшовики Києва, Харкова та Полтави. 7 березня 18-го року він був призначений головнокомандувачем усіх російських червоних військ в Україні і забезпечував вивезення до Росії матеріальних цінностей та продовольства.
20 листопада центральний комітет російської компартії призначив Антонова-Овсієнка наркомом військових справ українського радянського уряду, а 6 грудня він знову очолив більшовицьку інтервенцію до України. Його армія складалася з росіян, китайців, угорців, татар, латишів, естонців та сербів і вже навесні 19-го року своїми діями викликала масовий збройний опір селян Правобережжя. У своїй доповідній записці Антонов-Овсієнко скаржився Леніну: «Робота надзвичайки та продекспедиторів, які спираються на «інтернаціональні» загони, відроджує націоналізм, піднімає на боротьбу з «окупантами» все населення».
Від 24-го року Антонов-Овсієнко працював у радянських представництвах у Чехословаччині, Литві та Польщі, а під час громадянської війни в Іспанії був генеральним консулом у Барселоні. 37-го року він повернувся до СРСР, був прокурором Росії та наркомом юстиції Радянського Союзу. 38-го року Володимир Антонов-Овсієнко був заарештований за звинуваченням у приналежності до троцькістської опозиції і невдовзі розстріляний.
Олекса Боярко:
Вірмени на українських теренах – тема чергового “Етнографічного нарису” Олени Боряк:
Перші відомості про вірменів на Давній Русі відносяться до Х-ХІ ст., часу встановлення торговельних та культурних зв’язків між Руссю та Закавказзям. Важливу роль у цьому відігравала вірменська громада, найдавнішою з яких була київська. Більш міцними зв’язки між Вірменією та Руссю стали після прийняття останньою у 988 р. християнства. Згідно з джерелами, київські князі охоче запрошували вірмен на військову службу - їхні полки пліч-о-пліч з місцевими жителями воювали з половцями й печенігами, пізніше - монголо-татарами і тевтонськими лицарями. Великою пошаною користувалися вірменські лікарі. Один із них, Агапіт, став придворним лікарем князя Володимира Мономаха. Чотири вірменські літери на саркофазі князя Ярослава Мудрого у храмі Святої Софії, а також 22 вірменських написи ХУІ-ХУІІ ст. - свідчення того, що вірменські будівельники здавна були знаними майстрами своєї справи.
У давньому Києві вірмени мешкали в окремому кварталі. Пізніше, після вигнання в ХІУ ст. з Києва татар, вони отримали привілеї від литовських князів та польських королів. Їм дозволялося мати власні будинки, городи, займатися ремеслами й торгівлею. Вірменська колонія користувалася правом самоврядування, мала свого єпископа та печатку. У ХУ ст. вірмени побудували на Подолі церкву Успіння Богородиці.
До першої половини ХІІ ст. відноситься виникнення села Вірмени Великі неподалік Кам’янця-Подільського. Його мешканці брали активну участь у будівництві фортечних стін міста, і до наших днів тут збереглася назва “Вірменський бастіон”. У ХІУ ст. у самому Кам’янці-Подільському налічувалося вже близько 5 тис. вірменів. А згодом тут з’явилися і вірменській магістрат, кілька церков, торговий дім, школа й лікарня. Торгові каравани через це місто, що лежало на шляху від Константинополя в Європу, проводили саме вірменські купці. Але під час захоплення міста турками (а це сталося в 1672 р.) багатьох із вірменів було вбито, а частині вдалося переселитися до Львова. Загалом дослідники називають 50 населених пунктів Південно-Західного краю, де протягом ХУІ- ХУІІ ст. мешкали вірмени.
Наталя Баландюк:
Чи є на сьогодні вже випадки використання етнічного чинника політичними силами напередодні виборів?
Ілля Левітас:
На жаль, є. Припустимо, людина створила Конгрес національних громад прямо під вибори. Це людина, яка очолює одну єврейську структуру, хто туди увійшов – ми не знаємо, вони зареєстровані тільки 18 лютого, але вони вже заявляють, що вони найбільша сила. Яка національна організація може діяти від імені своєї національності?
Є людина, із погляду своєї національності, який підписав угоду з політичною партією.
І вже звертаються поляки: яким то чином він мав право від їх імені підписувати? Іде питання: ні з ким підписав, а чому підписав?
Національне товариство не може з кимсь підписувати ніякої угоди, бо люди, які створили цю національну організацію, можуть голосувати зовсім за інших, що і сталося: до нас зараз звертаються і татари, і поляки, від імені яких підписана ця угода. Євреї зараз із Полтави приїжджали, з Нікополя були, які теж кажуть: як це він міг підписати від нашого імені?
Вони не проти людини, з якою підписували, не проти політичного блоку, вони проти самого факту:, що не може Національне товариство від імені свого етносу підписувати якоюсь своєю структурою...
Дуже багато політичних організацій пропонували нам співпрацю, ми вирішили: кожний голосує за ту людину, за яку він хоче, незалежно від національності, кожен вільний у своєму виборі.
Олекса Боярко:
Видавництво “Дніпро” – одне з найстарших в Україні. Щойно воно почало виходити з багаторічної кризи. З головним редактором видавництва Анатолієм Чердаклі розмову веде Надія Степула.
Надія Степула:
Видавництво “Дніпро” приємно здивувало виданням 9-томника у 14 книгах: “Тисяча років української суспільно-політичної думки”, це перше в історії масштабне зібрання документів і матеріалів, писаних у різні епохи, різними мовами на теренах України і поза її межами. Окрім цього, без сумніву, унікального видання, ”Дніпро” має у своєму видавничому портфелі немало нових планів?
Анатолій Чердаклі:
Насамперед, видавництво традиційно видавало художню літературу: українську й зарубіжну класику, і ми продовжуємо цю роботу, почали видання української класики і зарубіжної для школи і для вищих навчальних закладів.
Звичайно, відновимо ту серію “Вершини світового письменства”, в яку увійшло близька ста найкращих перекладів зарубіжної літератур. І само собою, українську класику, передовсім, Шевченка. Зараз парадоксальна ситуація. Ми всі молимось на Шевченка, а знайти в книгарні томик – не знайдеш. Хочемо зробити масове видання Шевченка, дешеве, і хочемо зробити нове видання у новому художньому прочитанні.
Звичайно, будемо продовжувати видання літописів, це будуть нові літописи, монастирські літописи, щоденники діячів минулого, будемо видавати наукову західну літературу – це праці з історії, філософії, культурології.
Надія Степула:
Попри такі чудові плани, є якісь гострі проблеми у вашому видавництві на нинішній день?
Анатолій Чердаклі:
Звичайно, немає державної підтримки. У чому мала б полягати державна підтримка? Насамперед, фінансування таких проектів, які спрямовані на забезпечення школи і вищої школи, таких проектів, як видання творів Шевченка й інших класиків.
Варто було б знову видати всю українську класичну літературу окремою бібліотекою, просто повторити бібліотеку на сьогодні немає можливості, бо там були різноманітні нашарування: і ідеологічні, були замовчування одних творів, висування на перший план інших, всілякі тлумачення.
Надія Степула:
Як Ви чуєтеся, насиллі охопити це, напевно у Вас є люди, із якими Ви співпрацюєте, це і письменники, і літературознавці, і науковці?
Анатолій Чердаклі:
Ми залучаємо колишніх наших нештатних працівників
Надія Степула:
Чи влаштовує вас оподаткування книжок на сьогоднішній день?
Анатолій Чердаклі:
В жодному разі не влаштовує, душить і наше видавництво, і будь-яке інше. Тоді, коли книговидання посяде в економіці належне місце, коли воно зможе давати державі кошти, тоді будуть і податки, і це буде нормально. Книговидання не занепаде.
0,9 книжки на душу населення.... на рік, української...
Надія Степула:
Це надто мало, 21 століття на дворі...
Анатолій Чердаклі:
Так, а в нас кам’яний вік...
Надія Степула:
Будемо сподіватися, що кам’яний вік книговидавничої справи все ж уже закінчується, натомість очікуємо добрих змін, до яких долучиться і ваше видавництво новими цікавими книгами.
Олекса Боярко:
Минулого тижня президент Леонід Кучма видав указ про відзначення 350-ліття Переяславської ради. Коментар із нагоди історика Віктора Коваля:
14 березня у пресі було повідомлено, що президент України підписав указ про відзначення 350-річчя Переяславської ради 1654 року. Урядові, усім місцевим органам влади наказано розробити плани проведення наукових конференцій, круглих столів, книжкових виставок, інших заходів, що охоплять усе суспільство: від уряду й Академії наук, до останнього школяра.
Забуте нашим президентом тільки одне: заповіти духовного батька української нації Тараса Шевченка, котрий за Переяслав гнівно таврував “Богдана п’яного”.
Тож, нагадаємо президентові, хоч коротко, слова Шевченка, ось поема “Великий льох”. У ній три білі пташки - три душі померлих дівчат - жаліються, за що не пускають їх у рай. Перша душа оповідає про свій непростимий гріх. Читаю:
“Дивлюсь - гетьман із старшиною Я води набрала І вповні шлях і перейшла; А того й не знала, Що він їхав у Переяслав, Москві присягати!.. І вже ледве я наледви Донесла до хати Оту воду...Чом я з нею Відер не побила! Батька, матір, себе, брата, Собак отруїла Тію клятою водою! От, за що караюсь, От, за що мене, сестрички, І в рай не пускають”.
Отже, батько, матір, сама та дівчина, її брат, навіть собаки - усі потруїлись водою, яку дівчина через не відання пронесла перед Богданом, що їхав до Переяслава, а пан Кучма знов підсовує нам ту отруєну воду. Він на всю Україну збирається празникувати трагічну Богданову помилку.
Не знає, які страшні лиха принесло Україні єднання з Москвою? То повчився б. Книжки почитав би, нові та й старі, тільки не брехливі радянські.
Сам Богдан швидко зрозумів хибність свого кроку, але змінити курс йому не вдалося вже через смерть. Ще кілька Шевченкових слів з поеми “Розрита могила.” В ній говорить сама матір-Україна:
“Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала.”
“А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте недолюдки Матір катувати”.
Написано так, наче бачив Тарас сьогоднішню Україну.
Олекса Боярко:
21 березня виповнюється 119 років від народження радянського політика Володимира Антонова-Овсієнка. Перед мікрофоном ведучий рубрики Сторінки національної історії Віталій Пономарьов:
Володимир Антонов-Овсієнко народився у Чернігові 21 березня 1883 року. Він навчався у Воронізькому кадетському корпусі та Петербурзькому юнкерському училищі. Двадцяти років Антонов-Овсієнко вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії, згодом виїхав до Франції і там упродовж семи років співробітничав із меншовиками.
Після повернення до Росії у травні 1917 року Антонов-Овсієнко перейшов до партії більшовиків. Він був одним із керівників Жовтневого перевороту у Петрограді і командував штурмом Зимового палацу. У грудні Антонов-Овсієнко очолив похід російської радянської армії на завоювання України, проте від сваволі його солдатів відмежувалися навіть більшовики Києва, Харкова та Полтави. 7 березня 18-го року він був призначений головнокомандувачем усіх російських червоних військ в Україні і забезпечував вивезення до Росії матеріальних цінностей та продовольства.
20 листопада центральний комітет російської компартії призначив Антонова-Овсієнка наркомом військових справ українського радянського уряду, а 6 грудня він знову очолив більшовицьку інтервенцію до України. Його армія складалася з росіян, китайців, угорців, татар, латишів, естонців та сербів і вже навесні 19-го року своїми діями викликала масовий збройний опір селян Правобережжя. У своїй доповідній записці Антонов-Овсієнко скаржився Леніну: «Робота надзвичайки та продекспедиторів, які спираються на «інтернаціональні» загони, відроджує націоналізм, піднімає на боротьбу з «окупантами» все населення».
Від 24-го року Антонов-Овсієнко працював у радянських представництвах у Чехословаччині, Литві та Польщі, а під час громадянської війни в Іспанії був генеральним консулом у Барселоні. 37-го року він повернувся до СРСР, був прокурором Росії та наркомом юстиції Радянського Союзу. 38-го року Володимир Антонов-Овсієнко був заарештований за звинуваченням у приналежності до троцькістської опозиції і невдовзі розстріляний.
Олекса Боярко:
Вірмени на українських теренах – тема чергового “Етнографічного нарису” Олени Боряк:
Перші відомості про вірменів на Давній Русі відносяться до Х-ХІ ст., часу встановлення торговельних та культурних зв’язків між Руссю та Закавказзям. Важливу роль у цьому відігравала вірменська громада, найдавнішою з яких була київська. Більш міцними зв’язки між Вірменією та Руссю стали після прийняття останньою у 988 р. християнства. Згідно з джерелами, київські князі охоче запрошували вірмен на військову службу - їхні полки пліч-о-пліч з місцевими жителями воювали з половцями й печенігами, пізніше - монголо-татарами і тевтонськими лицарями. Великою пошаною користувалися вірменські лікарі. Один із них, Агапіт, став придворним лікарем князя Володимира Мономаха. Чотири вірменські літери на саркофазі князя Ярослава Мудрого у храмі Святої Софії, а також 22 вірменських написи ХУІ-ХУІІ ст. - свідчення того, що вірменські будівельники здавна були знаними майстрами своєї справи.
У давньому Києві вірмени мешкали в окремому кварталі. Пізніше, після вигнання в ХІУ ст. з Києва татар, вони отримали привілеї від литовських князів та польських королів. Їм дозволялося мати власні будинки, городи, займатися ремеслами й торгівлею. Вірменська колонія користувалася правом самоврядування, мала свого єпископа та печатку. У ХУ ст. вірмени побудували на Подолі церкву Успіння Богородиці.
До першої половини ХІІ ст. відноситься виникнення села Вірмени Великі неподалік Кам’янця-Подільського. Його мешканці брали активну участь у будівництві фортечних стін міста, і до наших днів тут збереглася назва “Вірменський бастіон”. У ХІУ ст. у самому Кам’янці-Подільському налічувалося вже близько 5 тис. вірменів. А згодом тут з’явилися і вірменській магістрат, кілька церков, торговий дім, школа й лікарня. Торгові каравани через це місто, що лежало на шляху від Константинополя в Європу, проводили саме вірменські купці. Але під час захоплення міста турками (а це сталося в 1672 р.) багатьох із вірменів було вбито, а частині вдалося переселитися до Львова. Загалом дослідники називають 50 населених пунктів Південно-Західного краю, де протягом ХУІ- ХУІІ ст. мешкали вірмени.
