Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 11:58

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Непересічні постаті братів Мечникових”, “Московські політики і український націоналізм”, “Битва під Галичем”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Непересічні постаті братів Мечникових”, “Московські політики і український націоналізм”, “Битва під Галичем”

Київ, 25 березня 2002 - В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко.

Сьогодні у випуску: “Непересічні постаті братів Мечникових”, “Московські політики і український націоналізм”, “Битва під Галичем”.

Брати Мечникови, Ілля та Лев, зробили значний внесок у світову науку. Ілля Мечников став першим українським лауреатом Нобелівської премії. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Постаті” Вадим Скуратівський:

Порівняно недавно у Києві “метро імені Мечникова” раптом стало “метро Кловська”. Зрозуміло, що Київ має повертатися до своїх попередніх назв, до попередньої топоніміки та антропоніміки, як кажуть філологи, але все-таки жаль, що ім’я Мечникова зникає з обрію наших співвітчизників.

Це ж було названо на честь Іллі Мечникова, того самого Іллі Мечникова, який залишив неймовірно важливий слід у всьому світовому природознавстві і, водночас, належить пригадати і його старшого брата географа, який так само своєю науковою творчістю мав світовий розголос.

Брати Мечникови – самі зі Слобожанщини, вони виростали на Харківщині, навчалися вслід за тим у Харківських і гімназії, і тамтешньому університеті доби його розквіту.

Природознавець Мечников одразу вийшов на світовий обрій певними своїми побудовами. Доля його, водночас, була не дуже щаслива: спочатку доцент, а після того професор Новоросійського університету, він змушений був його залишити десь 1882 року, тому що його водночас якось скували в дивній солідарності й адміністрація, і ліворадикальні студенти, яким Мечников видавався надто реакційним.

Насправді він був, сказати б, ліберальним консерватором. Проте справа не в політиці, а справа в тому, що Мечников- природознавець подав надзвичайно глибокий аналіз живої речовини.

Він дійшов до висновку, що стороння речовина в цій самій живій автентичній речовині обов’язково натрапляє на її опір у режимі так званого фагоцитозу.

Інакше кажучи, той чи той живий організм вступає у конфлікт із тими не його силами, які входять у його систему. І вслід за тим, рано чи пізно, організм перемагає. З одного погляду це, нібито, абстракція наукова, а насправді це мало неймовірно величезне значення для бактеріології, для природознавства взагалі й конкретно, для медицини, для епідеміології.

Ми безперестанку, тоді, коли звертаємось до лікаря, звертаємось і до якихось вимірів, пов’язаних із грандіозною інтелектуальною ініціативою великого нашого вченого. Він навчив світову медицину опиратися тим чи тим недугам.

Після того, як він залишив Новоросійський, а, власне, Одеській університет, він дуже довго працював у заснованим ним і іншим відомим українським ученим Гамалією бактеріологічній лабораторії, а вслід за тим, він працює у Пастерівському інституті. І наслідок його роботи високо оцінила Нобелівська інституція - 1908 року Мечников отримує Нобелівську премію.

І водночас і воднораз він був гуманітарієм надзвичайно високого класу.

Він писав дуже своєрідні книги про значення науки, і, власне, це не популяризація тих чи тих тез і положень науки, це, швидше всього, особлива філософська система, згідно з якою, людина, якщо вона вибудує нормальну цивілізацію, якщо вона в цій нормальній цивілізації буде докладати нормальних зусиль на самозбереження, то вона може, з часом, досягнути практичного безсмертя.

І водночас у нього був брат – блискуча постать. Він прожив, на відміну від свого молодшого брата, порівняно небагато десь всього 50 років, але як багато він зробив за ці 50 років!

Це була людина неймовірно обдарована: сходознавець, художник, медик, революціонер –радикал, мандрівник, блискучий публіцист. Він друкувався у десятках, чи навіть сотнях європейських журналів і газет усіма того часу європейськими мовами. Він одним із перших у Європі глибоко зацікавився Японією.

Він попрацював там кілька років в тамтешньому університеті, викладаючи іноземні мови, а, вслід за тим, повернувшись звідти, написав книгу про Японську імперію, перекладену з французької ( що вона була написана) рішуче всіма мовами так званого цивілізованого світу, який уперше познайомився з цією загадковою країною, яка переживала інтенсивну модернізацію. Окрім того, Мечников-географ написав украй цікаву книгу про значення рік для світової цивілізації.

Мечников старший звернув увагу на величезне значення рік, довкола яких народжується та чи інша велика цивілізація. Я маю на увазі не тільки єгипетську, але й нашу, українську цивілізацію.

Словом, брати Мечникови – це оздоба нашої української культури, це люди світового резонансу у своїх діяльності. Думаю, що варто було в б все-таки назвати одну з наших вулиць вулицею братів Мечникових.

Олекса Боярко:

Про неоднозначну суспільну реакцію на рішення Івано-Франківської міськради про визнання вояків дивізії “Галичина” учасниками Другої світової війни розповідає Іван Костюк:

Відповіддю на рішення Івано-Франківської міської ради про визнання ветеранів української дивізії “Галичина” учасниками бойових дій за незалежність держави стало оприлюднення відразу двох заяв. У першій з них колишні вояки дивізії “Галичина” висловили вдячність за визнання і додали до заяви невелику довідку, де зазначено, що визнанню підлягають 24 ветерани дивізії. Практично всі вони інваліди війни, або стали інвалідами в результаті перебування в таборах. Третина з них – це інваліди першої групи.

Інша заява написана російською мовою. Початок її більш, аніж промовистий: “прєкратіть реабілітацію фашистських формірованій”, і належить це звернення російській громаді міста Івано-Франківська, принаймні, так підписано цей документ.

У заяві наголошено, що Івано-Франківська міська рада, визнавши учасниками бойових дій ветеранів української дивізії “Галичина” вчинила блюзнірський акт щодо вояків радянської армії та жертв нацизму. Російська громада Івано-Франківська звернулася також до державного керівництва з вимогою негайно скасувати рішення міськради, яка чомусь у заяві названа “горсовєтом”.

На завершення варто лише зауважити , що колишні вояки української дивізії “Галичина” вже неодноразово виступали ініціаторами та послідовно втілювали в життя процес примирення між вояками, які брали участь у Другій світовій війні, виступаючи на боці різних армій, Не лише аналітики, але й державне керівництво визнавало й визнає, що саме колишні вояки “Галичини” найпослідовніше, упродовж останнього десятиліття виступають за порозуміння між колишніми ворогами, за ведення переговорів на цивілізованому європейському рівні. Інша сторона, заклопотана самим протистоянням між ветеранами.

Олекса Боярко:

Деякі російські політики напередодні виборів в Україні розгорнули у стилі старих часів справжню кампанію боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”. Коментар із нагоди мого колеги Сергія Грабовського:

За останній тиждень низка відомих російських політичних діячів, включно з такими вагомими постатями, як Черномирдін, Роґозин, Лужков, узялися вчити українців, як їм боротися з буржуазним націоналізмом. Головний удар ці фахівці з творчого використання каґебістської лексики минулих часів спрямували проти блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”, де, мовляв, зібралося чимало недобитих радикальних націоналістів.

І прихід до влади Ющенка начебто погіршить стосунки України й Росії. Де-факто до цієї кампанії приєдналося і Міністерство закордонних справ Російської Федерації. Воно виступило із заявою, в якій, зокрема, зазначено, що реабілітація воїнів Української Повстанської Армії (,за що найактивніше виступає саме блок “Наша Україна”) негативно позначиться на українсько-російських стосунках. За старою каґебістською наводкою МЗС Росії вважає вояків УПА “посібниками гітлерівців”. А далі уряд Росії висловлює протест проти визнання Івано-Франківською міськрадою осіб, які служили у дивізії “Галичина”, учасниками бойових дій за свободу й незалежність України. МЗС Росії висловлює упевненість, що ця реабілітація буде сприйнята негативно не лише росіянами, “а й більшістю населення України”.

Останнє висловлювання є чимось унікальним у дипломатичній практиці. Воно показує, по-перше, що російський уряд привласнює собі право говорити від імені більшості українських громадян; по-друге, вживання терміну “населення України” замість “громадяни України” засвідчує, що Кремль розглядає Україну не як суверенну державу, а як територію з якимось “населенням”. По-третє, Москва заперечує право українців на громадянське примирення, яке відбулося вже в низці країн Європи й офіційно деклароване в самій Росії. Щось подібне у не такій давній історії вже було.

Олекса Боярко:

Про головні події, пов‘язані з міжетнічними стосунками в Україні і навколо неї, розповість у “Етнополітичному огляді тижня” Надія Шерстюк:

15 березня у Молдові завершилися Шевченківські дні. Кульмінацією урочистостей, які тривали цілий тиждень, стало відкриття погруддя Тараса Шевченка у місті Бєльці. Як зазначали у своїх промовах під час відкриття пам'ятника українські і молдовські офіційні особи, цьогорічна культурницька акція стане стимулом для подальших кроків, насамперед - встановлення пам'ятника Кобзареві у столиці Республіки Молдова – Кишиневі.

21 березня мер Москви Юрій Лужков відвідав Автономну республіку Крим. З вуст московського градоначальника прозвучали вже звичні заяви про неприпустимість ігнорувати інтереси російськомовного населення півострова і про приорітетність російської мови в Криму. “Історія все одно розпорядиться таким чином, що продовжувати будемо російську мову в Криму завжди, і росіяни в Криму завжди матимуть більшість», - наголосив Юрій Лужков. На думку аналітиків, нинішній візит мера Москви має яскраво виражений передвиборчий характер, метою якого є підтримка проросійських сил в Україні.

А тим часом представники московських діаспор стверджують, що ситуація з правами національних меншин у російській столиці не поліпшилася. Директор Московського міжнанаціонального центру Ашот Айрапетян на прес-конференції у Москві заявив, що після серії недавніх московських погромів 15 національних громад Москви, серед них українська, звернулися до мера Москви Юрія Лужкова та президента Росії Володимира Путіна з проханням приділити увагу проблемам міжнаціональних стосунків. Поки що вони не одержали жодної відповіді.

Олекса Боярко:

25 березня виповнюється 781 рік від перемоги українського війська над польсько-угорською армією під Галичем. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:

Загибель князя Романа 19 червня 1205 року поклала початок сорокарічному періоду потрясінь у Галицько-Волинській державі, відомому як «боротьба за галицьку спадщину». Боярська опозиція противилася зміцненню влади малолітнього Романового сина Данила, а чернігово-сіверські князі Ольговичі заявили про свої права на Галичину. Скориставшись цим, краківський князь Лешко Білий та угорський король Ендре Другий 1214 року у місті Спиші уклали угоду про поділ Галицько-Волинського князівства.

Невдовзі польське військо захопило Перемиську і Берестейську землі та північно-західну Волинь, а угорська армія – Галичину. За умовами угоди, князем Галицьким став семирічний син Ендре Другого Кальман, заручений з трирічною дочкою Лешка Соломією. Через три роки папа Римський Іннокентій Третій на клопотання Ендре надіслав Кальманові корону, і він був коронований королем Галицьким.

1219 року мешканці Галича повстали проти угорської окупації і запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного. Скориставшись перебуванням Ендре у хрестовому поході, Мстислав вибив угорську залогу з Галича і зайняв Галицький стіл. Проте невдовзі польська та угорська армії примусили його відступити з Галичини.

Наприкінці зими 1221 року об’єднане військо Данила, Мстислава, половців та литовців розпочало похід на Галич. 25 березня союзники разом із загонами мешканців Галича розбили біля міста угорсько-польську армію та військо галицьких бояр. Переможені закрилися у Галичі, а після захоплення його союзниками ще деякий час оборонялися у кафедральному соборі Пречистої Богородиці, проте мусили здатися через відсутність води. Кальман потрапив у полон і був вивезений Мстиславом у Торчеськ. А Данило зміг повернути собі Галич тільки через 9 років.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG