Прага, 25 березня 2002 — 24 березня сповнилося вже десять років від заснування тодішньою Нарадою, а нині Організацією з безпеки й співпраці в Європі Мінської групи — міжнародного посередницького органу, що має на меті вреґулювати конфлікт навколо Нагірного Карабаху. Але й досі попри всі зусилля особливого поступу немає — сторони конфлікту не відступають від своїх позицій і нікому власне не довіряють.
Останнє коло «човникової дипломатії» представників Мінської групи, в якій співголовують Сполучені Штати, Франція й Росія, якраз напередодні ювілею цієї групи знову не дало особливих результатів.
Але причини її неуспіху — не в бракові активності. Мінська група подала вже принаймні три окремі мирні пропозиції і влаштувала далеко понад десяток особистих зустрічей віч-на-віч між президентами Азербайджану й Вірменії Гейдаром Алієвим та Робертом Кочаряном.
Та обидві країни й досі формально перебувають у стані війни, зупиненої лише перемир’ям, а замешканий переважно вірменами анклав в Азербайджані, Нагірний Карабах, що збройною силою звільнив себе від азербайджанської присутності, й далі вважає себе незалежним.
Усі сторони невдоволені з того, що конфлікт не владнано. Але звинувачувати в цьому всі ладні кого завгодно, крім самих себе.
Примирливий тон міжнародних посередників не спрацьовує. «Президенти Вірменії й Азербайджану конструктивно ставляться до нових пропозицій», – заявив у Єревані на початку місяця співголова Мінської групи від Росії Ніколай ¢рібков — і наступного дня в головному місті Нагірного Карабаху Степанакерті почув від карабаського президента Аркадія Гукасяна, що ставлення азербайджанської сторони «неконструктивне й веде мирний процес у глухий кут» і що ОБСЄ має змусити саме Азербайджан пом’якшити свою позицію. Тими ж днями президент Вірменії Роберт Кочарян в інтерв’ю для агентства Франс Прес попередив, що хто знову почне війну за Карабах, той зазнає поразки — вочевидь маючи на увазі, що війну може почати Азербайджан. А ще за кілька днів уже в Баку міністр закордонних справ Азербайджану Вілаят Гулієв відкинув останні пропозиції Мінської групи на тій підставі, що до їхньої розробки доклала руку Вірменія.
Якщо ж Мінська група вдається до конкретних тверджень, їх намагаються не помічати ті, кому це не вигідно — як то було в перебігу цієї ж останньої поїздки ре∂іоном делегації Мінської групи, коли її співголова від США Рудолф Періна заявив: «Усі ми, гадаю, визнаємо територіяльну цілісність Азербайджану і вважаємо її за вихідну точку. Якщо цього не визнати, то не буде про що й вести переговори».
Нагірний Карабах цих слів не чує: його президент Аркадій Гукасян уже минулого тижня заявляє в Парижі, що вся міжнародна спільнота має змінити ставлення до проблеми і визнати незалежність його анклаву — після чого той приєднався б до Вірменії. Президент Вірменії, як ми вже згадували, застерігає невідомо кого від війни за Нагірний Карабах. Президент Азербайджану наприкінці минулого тижня публічно запевняє, що «окуповані азербайджанські землі буде звільнено».
За такого ставлення сторін мало хто з оглядачів сумнівається, що близьким часом можна не чекати на подолання конфлікту.
Останнє коло «човникової дипломатії» представників Мінської групи, в якій співголовують Сполучені Штати, Франція й Росія, якраз напередодні ювілею цієї групи знову не дало особливих результатів.
Але причини її неуспіху — не в бракові активності. Мінська група подала вже принаймні три окремі мирні пропозиції і влаштувала далеко понад десяток особистих зустрічей віч-на-віч між президентами Азербайджану й Вірменії Гейдаром Алієвим та Робертом Кочаряном.
Та обидві країни й досі формально перебувають у стані війни, зупиненої лише перемир’ям, а замешканий переважно вірменами анклав в Азербайджані, Нагірний Карабах, що збройною силою звільнив себе від азербайджанської присутності, й далі вважає себе незалежним.
Усі сторони невдоволені з того, що конфлікт не владнано. Але звинувачувати в цьому всі ладні кого завгодно, крім самих себе.
Примирливий тон міжнародних посередників не спрацьовує. «Президенти Вірменії й Азербайджану конструктивно ставляться до нових пропозицій», – заявив у Єревані на початку місяця співголова Мінської групи від Росії Ніколай ¢рібков — і наступного дня в головному місті Нагірного Карабаху Степанакерті почув від карабаського президента Аркадія Гукасяна, що ставлення азербайджанської сторони «неконструктивне й веде мирний процес у глухий кут» і що ОБСЄ має змусити саме Азербайджан пом’якшити свою позицію. Тими ж днями президент Вірменії Роберт Кочарян в інтерв’ю для агентства Франс Прес попередив, що хто знову почне війну за Карабах, той зазнає поразки — вочевидь маючи на увазі, що війну може почати Азербайджан. А ще за кілька днів уже в Баку міністр закордонних справ Азербайджану Вілаят Гулієв відкинув останні пропозиції Мінської групи на тій підставі, що до їхньої розробки доклала руку Вірменія.
Якщо ж Мінська група вдається до конкретних тверджень, їх намагаються не помічати ті, кому це не вигідно — як то було в перебігу цієї ж останньої поїздки ре∂іоном делегації Мінської групи, коли її співголова від США Рудолф Періна заявив: «Усі ми, гадаю, визнаємо територіяльну цілісність Азербайджану і вважаємо її за вихідну точку. Якщо цього не визнати, то не буде про що й вести переговори».
Нагірний Карабах цих слів не чує: його президент Аркадій Гукасян уже минулого тижня заявляє в Парижі, що вся міжнародна спільнота має змінити ставлення до проблеми і визнати незалежність його анклаву — після чого той приєднався б до Вірменії. Президент Вірменії, як ми вже згадували, застерігає невідомо кого від війни за Нагірний Карабах. Президент Азербайджану наприкінці минулого тижня публічно запевняє, що «окуповані азербайджанські землі буде звільнено».
За такого ставлення сторін мало хто з оглядачів сумнівається, що близьким часом можна не чекати на подолання конфлікту.
