Київ-Прага, 28 березня 2002 -
Олекса Боярко:
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко.
Сьогодні у випуску: “Три заповіти Григора Тютюнника”, “Як живуть поляки в Україні”, “Мирослав Кушнір – поет Опору”.
Григір Тютюнник – письменник від Бога. Розповідає про нього ведучий циклу “Шістдесятники” культуролог Роман Корогодський:
Григір Тютюнник – невигойна рана пам’яти про чи не найталановитішого митця слова, якому судилося коротке життя. Він розпачливо нас покинув, як дитина, що боїться темряви. А темрява була густою і, здавалося, безкінечною, безнадійною. Одні свідомо йшли в тюрми, одні пристосовувалися до компромісів, інші знаходили розмаїті шпаринки, захисток у родинному житті. Григорів вітрильник опинився у відкритому морі під нордичним зимним вітром, і самотність, неугавний біль душі незіпсутої дитини на мить йому здався конечним і фатальним.
Література втратила видатного майстра прози в 50 років, у переддень визнання. Втім, визнання було – усі знали, що живуть в одному часі з феноменом Григора Тютюнника. Знали, та одні боялися собі зізнатися, одні традиційно мовчали про своє знання, а треті, що особливо любили Григора, залюбили його, як і Йвана Миколайчука на смерть.
Це також наша традиція – обліпити талант “друзяками” нерозлийвода, деформувати уявлення про світ і сховатися від гріха безвідповідальних пустомелів у вирішальну годину.
Важко продирався Григір Тютюнник із свого села Шилівка, що на Зіньківщині (Полтавщина), до висот культури. Совєтський моряк почав учитися в Харківському університеті й вирішив, що Америка, зазвичай, відкривається через кватирку... російської мови. Листи до брата Григорія Тютюнника Григір писав російською. Григорій мав на брата вплив, і Божою ласкою Тютюнники наприкінці 50-х років усвідомили своє національне покликання.
Автор популярного роману “Вир” Григорій Тютюнник мав величезний вплив і як учитель: у спогадах про брата “Коріння” Григір згадував, як Григорій учив його працювати над реченням, викидати зайві слова... Учень був норовистий і міг учителеві сказати, що, мовляв, “Вир” добрий, але Ремарківська “Тріумфальна арка”... “Отак треба писати!” – вигукнув Григір... І гаряче додав: “Особливо українцям, бо в нас же не пишуть, а розмальовують. А де психологізм? Де інтелект?”
Різкий був Григір, різкий навіть із братом Григорієм, але таки послухав: “Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мови, сиріч душу?”
Почув і послухав. І став Григором Тютюнником.
У чому ж його феномен?
Малював, живописав характери людей, переважно селян, ну зовсім, здавалося, просто, але придивишся до цієї чарівної простоти й диву даєшся: ба! Та це ж і соціально-психологічний портрет цілої доби, й глибокі історіософські судження з приводу духовної згаги, й витончена інструментовка звуко-шумової партитури, й висота пластичної культури слова.
І звідки, що береться! Наведу приклад із хрестоматійного оповідання “Оддавали Катрю”.
“Катря, осміліла після двох чарок шампанського, теж пристала до пісні, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловіки потужними басами заглушили підголоска, взяла раптом першим, дзвінким і чистим, як бурунець на дні криниці, голосом:
Ой, братіку, сокілоньку, Ой, братіку, сокілоньку, Та візьму ж мене на зимоньку...
Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, із якою виросло не одне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своїм тремтливим тенором високо-превисоко, як одинокий птах попід хмар’ям. Здавалося не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі побіля клубу п’яненький, шукаючи собі “ворога”, щоб одвести душу, а знайшовши (то був колишній бригадир), підходив до хлопчаків і благав першого-ліпшого: “Ванько, піди займи бригадьора, хай він тебе вдаре, я йому пику наб’ю”...
Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася із сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних та поштивих дітей одних бактька-матері. Вони то були – і не вони.”
Довгою цитатою спокусив мене сам Григір: віншуючи Василя Земляка з полуднем віку, Григір у своєму коротенькому слові навів велику цитату з “Лебединої зграї” ювіляра й так прокоментував: “Образ на чверті сторінки – то щільник меду трудового, в ньому відтворилося ціле суцвіття народних характерів”...
Вважаймо, Григір сказав про себе – “то щільник меду трудового, суцвіття народних характерів”. Хотілося, щоб нація почула свого видатного митця слова, почула й згадала, що її єднає пісня не лише при весільному столі, а від уродин до самісінької смерті. Згадала й спромоглася “плече до плеча” об’єднатися в цілість – народ нашої України, об’єднатися, як структурно об’єднані соти в єдиний “щільник меду трудового”. Вважаємо, це одним із заповітів Григора Тютюнника.
Існує думка, що Григір як письменник виписався... Категорично не поділяю цієї надуманости. По смерті було опубліковано оповідання “Сміхота”. В ньому кожний абзац, кожне речення виблискує перлами образів, яскравими портретними деталями, пластичними характеристиками двох героїв: Демида Пиляя та його дядини Килини. Фабула проста: Киля, хитрюща й нещира тітка, по багатьох роках після смерті чоловіка таки відважилася попросити племінника-теслю Демида поставити хрест на могилі чоловіка-начальника, що було за тих часів “не модно”.
“Сміхота” від Демида... Придивімся до його образу: “Говорив Пиляй не дуже привітно, одначе й не похмуро, а так як звик говорити з усіма, - хай то начальство буде, родич, товариш, а чи так собі людина: розважно і в толок, наче брав кожне слово на долоню, роздивлявся його з усіх боків... Пиляй знав, що сльози ті несправжні, тому навіть не глянув на тітку, а лиш круто скинув одну брову, подержав її так здивовано-напружену і знов опустив”.
Ба! Та це ж портрет самого Григора! А “кожне слово на долоні” – це наука брата Григорія...
А хіба не “сміхота” від Григора стала бувальщина, коли він зайшов у кабінет секретаря парторганізації Спілки письменників і там його... побив. Це вже була нехитра відповідь Григір на арешти 1972 року й персональну участь парторга в цькуванні лицарів духу. Григір такого не міг стерпіти...
Власне, сюрреалістична “сміхота” оповідання взялася з того, що Демид поставив “хрест як сонце” не на могилі дядька-начальника, а “над усіма” – і далі цитата: “Отакий хрест. Поставив його над дядьком, над тими, кому дядько залив сала за шкіру... Над пам’яттю”... Отже, другий заповіт Григір Тютюнника: хрест, хоч і вночі поставлений, має бути “над усіма”, бо “хрест яко сонце” зігріватиме всіх “живих і мертвих, і ненароджених” у нашій Україні. Й пам’ять нас усіх єднатиме.
І третій Григорів заповіт – це вже класика: “Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові”.
Так, любім одне одного в нашій Україні, й розквітне наш талант і постане наша Україна пам’яттю для всіх тих, хто творив заради тої вічної любові, й серед найуславленіших – Григір Тютюнник.
Олекса Боярко:
Поляки, які проживають в Україні, не обділені увагою своєї історичної батьківщини. Чи можна те ж сказати про Україну? Про це у матеріалі, який підготувала Наталя Баландюк:
Польща межує з Україною. Економісти називають її нашим стратегічним партнером. Політики кажуть, що саме Польща – головний адвокат України в Європі. Їх серед нас - 220 тисяч, хоч самі поляки вважають, що їх набагато більше насправді. Чимало поляків за походженням цуралися своєї етнічної приналежності, боялися переслідувань: річ у тім, що поляки мешкали на прикордонній території з Польщею.
Влада боялася, що вони стануть на бік Польщі і виселяла до Сибіру, Казахстану ще в 1936 році.
Сьогодні українські поляки мешкають, переважно, у трьох регіонах: це Житомирська область, Поділля і Західні райони. Усюди функціонують костели, які традиційно є стержнем культурного життя поляків.
Немає проблем і з організацією різних культурних заходів, чого не скажеш про головну запоруку розвитку багатокультурної України - освіту. На усіх, тобто 220 тисяч поляків в Україні, - усього 3 школи, де навчаються польською мовою. Але етнічні поляки надзвичайно зацікавлені у тому, щоб їхні діти знали польську на високому рівні, бо знання польської – це відкриті двері до Європи, адже саме з Польщею у нас найбільш розвинуті культурно-освітні контакти.
Польський уряд навіть виділив гроші на програму, за якою українські студенти можуть навчатися у Польських вузах, причому безкоштовно. Тому цілком природне бажання етнічних поляків бачити своє чадо освіченим, тим паче, що у Польщі громадяни українського походження мають можливість навчатися рідної мови, і школи для них будують державним коштом.
Хоч у цьому питанні існує диспропорція, однак, як стверджує Борис Драгін, заступник головного редактора польської загальноукраїнської газети “Дзеннік Кійовскі”, і тут крига потроху скресає:
“Минулого року була закладена школа в городку Подільському Хмельницької області, яку будуть будувати поляки.
Поляки на це виділили два з половиною мільйони долярів. І ця школа має бути у вжитку вже у вересні цього року. Україна надала грунт, місце, таки дозволила це. Я вважаю це великим досягненням”.
Що ж, можна потішитися за городоцьких школярів, але голова спілки поляків в Україні Станіслав Костецький далекий від оптимізму.
Він вважає, що матеріальна підтримка національних меншин із боку держави має бути більш суттєвою. Оскільки поляки в Україні платять податки, то вони повинні розраховувати і на певні кошти з боку держави. З одного боку, всім важко: коштів у державі не вистачає для етнічних українців, і взагалі, як то кажуть, лежачого не б’ють.
Станіслав Костецький вважає якраз навпаки:
“Для прикладу 1991 рік. Польща – тільки після гіперінфляції, і в цей час тодішній уряд Тадеуша Мазовецького приділяє кошти на придбання крайових центрів для тої чи іншої національної групи. Що стосується українців, це була сума десь близько 630 тисяч доларів. Україна вже скільки років як знаходиться після інфляції, вже скільки років маємо позитивні, так би мовити, наслідки економіки. В 1991 ще жодних позитивних економічних ознак у Польщі не було, але Польща вже дбала про національні меншини”.
Власне, нерухомість і повернення полякам приміщень, власниками яких вони були раніше, для українських поляків тема актуальна.
Наразі, за словами Бориса Драгіна, можна говорити про повернення не приватної, а громадської власності: “Є тільки деякі законодавчі акти, які дозволяють повернути сакральну власність”.
Про реституцію приватної власності, її реприватизацію говорити рано, хоч поляки благають про інше: якщо колишнє польське нерухоме майно не віддають, то хоча б надавали його приватизувати.
Станіслав Костецький продовжує:
“То хоча б було те, що ми просили, щоб був мораторій на приватизацію майна, що належала національним громадам. Навіть такого ще указу мораторію немає”.
Олекса Боярко:
30 березня виповнюється 80 років від народження поета Мирослава Кушніра. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:
Мирослав Кушнір народився 30 березня 1922 року у селі Божиків на Прикарпатті. Навчаючись у Бережанській гімназії, він вступив до молодіжної формації Організації Українських Націоналістів. 1940 року Мирослав став студентом Львівської політехніки, проте навчання не закінчив. У лютому 43-го року він був направлений проводом ОУН до міста Сеняви неподалік Ярослава (нині – територія Польщі). Там Кушнір працював службовцем місцевого земельного відділу й одночасно під псевдонімом «Лунь» займався пропаґандистською та культурницькою роботою в українському підпіллі. Восени 44-го року у селі Дібчій Криївці двадцятидворічний Мирослав Кушнір був оточений підрозділами НКВД і, щоб не потрапити у полон, підірвався гранатою. Невдовзі усі його близькі родичі були репресовані радянською владою.
Мирослав Кушнір почав писати вірші дев’ятнадцяти років і залишив по собі чотири поетичні зошити: «Невкоєне серце», «Стрічі», «Синє місто», «Ясенові брості». Уперше його вірші були опубліковані лише через півстоліття. В них поет, слідом за Тарасом Шевченком та Євгеном Маланюком, картає українців за м’якосердя, лінощі та звичку оплакувати свою долю, за їхню схильність розмінювати вічність на роки життя у рабстві. Він шукає простих слів, «писаних у книгах бою», що породжують людський гнів і є «опіумом месті».
Водночас, поезія Кушніра може бути доброю і лагідною, як, приміром, його розповідь про народження Сина Божого в убогій хатині над Дніпром і про поклоніння Йому трьох князів – з Києва, з-над Дону та з Галича. Ця поезія світла, як-от написані рівно шістдесят років тому рядки:
«Підходить мій двадцятий квітень, підійде й полине. Моє життя із семи літер: Вкраїна.
Підходить мій двадцятий квітень. Весно моя порання! Моє життя із семи літер: Кохання».
Олекса Боярко:
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко.
Сьогодні у випуску: “Три заповіти Григора Тютюнника”, “Як живуть поляки в Україні”, “Мирослав Кушнір – поет Опору”.
Григір Тютюнник – письменник від Бога. Розповідає про нього ведучий циклу “Шістдесятники” культуролог Роман Корогодський:
Григір Тютюнник – невигойна рана пам’яти про чи не найталановитішого митця слова, якому судилося коротке життя. Він розпачливо нас покинув, як дитина, що боїться темряви. А темрява була густою і, здавалося, безкінечною, безнадійною. Одні свідомо йшли в тюрми, одні пристосовувалися до компромісів, інші знаходили розмаїті шпаринки, захисток у родинному житті. Григорів вітрильник опинився у відкритому морі під нордичним зимним вітром, і самотність, неугавний біль душі незіпсутої дитини на мить йому здався конечним і фатальним.
Література втратила видатного майстра прози в 50 років, у переддень визнання. Втім, визнання було – усі знали, що живуть в одному часі з феноменом Григора Тютюнника. Знали, та одні боялися собі зізнатися, одні традиційно мовчали про своє знання, а треті, що особливо любили Григора, залюбили його, як і Йвана Миколайчука на смерть.
Це також наша традиція – обліпити талант “друзяками” нерозлийвода, деформувати уявлення про світ і сховатися від гріха безвідповідальних пустомелів у вирішальну годину.
Важко продирався Григір Тютюнник із свого села Шилівка, що на Зіньківщині (Полтавщина), до висот культури. Совєтський моряк почав учитися в Харківському університеті й вирішив, що Америка, зазвичай, відкривається через кватирку... російської мови. Листи до брата Григорія Тютюнника Григір писав російською. Григорій мав на брата вплив, і Божою ласкою Тютюнники наприкінці 50-х років усвідомили своє національне покликання.
Автор популярного роману “Вир” Григорій Тютюнник мав величезний вплив і як учитель: у спогадах про брата “Коріння” Григір згадував, як Григорій учив його працювати над реченням, викидати зайві слова... Учень був норовистий і міг учителеві сказати, що, мовляв, “Вир” добрий, але Ремарківська “Тріумфальна арка”... “Отак треба писати!” – вигукнув Григір... І гаряче додав: “Особливо українцям, бо в нас же не пишуть, а розмальовують. А де психологізм? Де інтелект?”
Різкий був Григір, різкий навіть із братом Григорієм, але таки послухав: “Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мови, сиріч душу?”
Почув і послухав. І став Григором Тютюнником.
У чому ж його феномен?
Малював, живописав характери людей, переважно селян, ну зовсім, здавалося, просто, але придивишся до цієї чарівної простоти й диву даєшся: ба! Та це ж і соціально-психологічний портрет цілої доби, й глибокі історіософські судження з приводу духовної згаги, й витончена інструментовка звуко-шумової партитури, й висота пластичної культури слова.
І звідки, що береться! Наведу приклад із хрестоматійного оповідання “Оддавали Катрю”.
“Катря, осміліла після двох чарок шампанського, теж пристала до пісні, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловіки потужними басами заглушили підголоска, взяла раптом першим, дзвінким і чистим, як бурунець на дні криниці, голосом:
Ой, братіку, сокілоньку, Ой, братіку, сокілоньку, Та візьму ж мене на зимоньку...
Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, із якою виросло не одне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своїм тремтливим тенором високо-превисоко, як одинокий птах попід хмар’ям. Здавалося не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі побіля клубу п’яненький, шукаючи собі “ворога”, щоб одвести душу, а знайшовши (то був колишній бригадир), підходив до хлопчаків і благав першого-ліпшого: “Ванько, піди займи бригадьора, хай він тебе вдаре, я йому пику наб’ю”...
Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася із сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних та поштивих дітей одних бактька-матері. Вони то були – і не вони.”
Довгою цитатою спокусив мене сам Григір: віншуючи Василя Земляка з полуднем віку, Григір у своєму коротенькому слові навів велику цитату з “Лебединої зграї” ювіляра й так прокоментував: “Образ на чверті сторінки – то щільник меду трудового, в ньому відтворилося ціле суцвіття народних характерів”...
Вважаймо, Григір сказав про себе – “то щільник меду трудового, суцвіття народних характерів”. Хотілося, щоб нація почула свого видатного митця слова, почула й згадала, що її єднає пісня не лише при весільному столі, а від уродин до самісінької смерті. Згадала й спромоглася “плече до плеча” об’єднатися в цілість – народ нашої України, об’єднатися, як структурно об’єднані соти в єдиний “щільник меду трудового”. Вважаємо, це одним із заповітів Григора Тютюнника.
Існує думка, що Григір як письменник виписався... Категорично не поділяю цієї надуманости. По смерті було опубліковано оповідання “Сміхота”. В ньому кожний абзац, кожне речення виблискує перлами образів, яскравими портретними деталями, пластичними характеристиками двох героїв: Демида Пиляя та його дядини Килини. Фабула проста: Киля, хитрюща й нещира тітка, по багатьох роках після смерті чоловіка таки відважилася попросити племінника-теслю Демида поставити хрест на могилі чоловіка-начальника, що було за тих часів “не модно”.
“Сміхота” від Демида... Придивімся до його образу: “Говорив Пиляй не дуже привітно, одначе й не похмуро, а так як звик говорити з усіма, - хай то начальство буде, родич, товариш, а чи так собі людина: розважно і в толок, наче брав кожне слово на долоню, роздивлявся його з усіх боків... Пиляй знав, що сльози ті несправжні, тому навіть не глянув на тітку, а лиш круто скинув одну брову, подержав її так здивовано-напружену і знов опустив”.
Ба! Та це ж портрет самого Григора! А “кожне слово на долоні” – це наука брата Григорія...
А хіба не “сміхота” від Григора стала бувальщина, коли він зайшов у кабінет секретаря парторганізації Спілки письменників і там його... побив. Це вже була нехитра відповідь Григір на арешти 1972 року й персональну участь парторга в цькуванні лицарів духу. Григір такого не міг стерпіти...
Власне, сюрреалістична “сміхота” оповідання взялася з того, що Демид поставив “хрест як сонце” не на могилі дядька-начальника, а “над усіма” – і далі цитата: “Отакий хрест. Поставив його над дядьком, над тими, кому дядько залив сала за шкіру... Над пам’яттю”... Отже, другий заповіт Григір Тютюнника: хрест, хоч і вночі поставлений, має бути “над усіма”, бо “хрест яко сонце” зігріватиме всіх “живих і мертвих, і ненароджених” у нашій Україні. Й пам’ять нас усіх єднатиме.
І третій Григорів заповіт – це вже класика: “Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові”.
Так, любім одне одного в нашій Україні, й розквітне наш талант і постане наша Україна пам’яттю для всіх тих, хто творив заради тої вічної любові, й серед найуславленіших – Григір Тютюнник.
Олекса Боярко:
Поляки, які проживають в Україні, не обділені увагою своєї історичної батьківщини. Чи можна те ж сказати про Україну? Про це у матеріалі, який підготувала Наталя Баландюк:
Польща межує з Україною. Економісти називають її нашим стратегічним партнером. Політики кажуть, що саме Польща – головний адвокат України в Європі. Їх серед нас - 220 тисяч, хоч самі поляки вважають, що їх набагато більше насправді. Чимало поляків за походженням цуралися своєї етнічної приналежності, боялися переслідувань: річ у тім, що поляки мешкали на прикордонній території з Польщею.
Влада боялася, що вони стануть на бік Польщі і виселяла до Сибіру, Казахстану ще в 1936 році.
Сьогодні українські поляки мешкають, переважно, у трьох регіонах: це Житомирська область, Поділля і Західні райони. Усюди функціонують костели, які традиційно є стержнем культурного життя поляків.
Немає проблем і з організацією різних культурних заходів, чого не скажеш про головну запоруку розвитку багатокультурної України - освіту. На усіх, тобто 220 тисяч поляків в Україні, - усього 3 школи, де навчаються польською мовою. Але етнічні поляки надзвичайно зацікавлені у тому, щоб їхні діти знали польську на високому рівні, бо знання польської – це відкриті двері до Європи, адже саме з Польщею у нас найбільш розвинуті культурно-освітні контакти.
Польський уряд навіть виділив гроші на програму, за якою українські студенти можуть навчатися у Польських вузах, причому безкоштовно. Тому цілком природне бажання етнічних поляків бачити своє чадо освіченим, тим паче, що у Польщі громадяни українського походження мають можливість навчатися рідної мови, і школи для них будують державним коштом.
Хоч у цьому питанні існує диспропорція, однак, як стверджує Борис Драгін, заступник головного редактора польської загальноукраїнської газети “Дзеннік Кійовскі”, і тут крига потроху скресає:
“Минулого року була закладена школа в городку Подільському Хмельницької області, яку будуть будувати поляки.
Поляки на це виділили два з половиною мільйони долярів. І ця школа має бути у вжитку вже у вересні цього року. Україна надала грунт, місце, таки дозволила це. Я вважаю це великим досягненням”.
Що ж, можна потішитися за городоцьких школярів, але голова спілки поляків в Україні Станіслав Костецький далекий від оптимізму.
Він вважає, що матеріальна підтримка національних меншин із боку держави має бути більш суттєвою. Оскільки поляки в Україні платять податки, то вони повинні розраховувати і на певні кошти з боку держави. З одного боку, всім важко: коштів у державі не вистачає для етнічних українців, і взагалі, як то кажуть, лежачого не б’ють.
Станіслав Костецький вважає якраз навпаки:
“Для прикладу 1991 рік. Польща – тільки після гіперінфляції, і в цей час тодішній уряд Тадеуша Мазовецького приділяє кошти на придбання крайових центрів для тої чи іншої національної групи. Що стосується українців, це була сума десь близько 630 тисяч доларів. Україна вже скільки років як знаходиться після інфляції, вже скільки років маємо позитивні, так би мовити, наслідки економіки. В 1991 ще жодних позитивних економічних ознак у Польщі не було, але Польща вже дбала про національні меншини”.
Власне, нерухомість і повернення полякам приміщень, власниками яких вони були раніше, для українських поляків тема актуальна.
Наразі, за словами Бориса Драгіна, можна говорити про повернення не приватної, а громадської власності: “Є тільки деякі законодавчі акти, які дозволяють повернути сакральну власність”.
Про реституцію приватної власності, її реприватизацію говорити рано, хоч поляки благають про інше: якщо колишнє польське нерухоме майно не віддають, то хоча б надавали його приватизувати.
Станіслав Костецький продовжує:
“То хоча б було те, що ми просили, щоб був мораторій на приватизацію майна, що належала національним громадам. Навіть такого ще указу мораторію немає”.
Олекса Боярко:
30 березня виповнюється 80 років від народження поета Мирослава Кушніра. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:
Мирослав Кушнір народився 30 березня 1922 року у селі Божиків на Прикарпатті. Навчаючись у Бережанській гімназії, він вступив до молодіжної формації Організації Українських Націоналістів. 1940 року Мирослав став студентом Львівської політехніки, проте навчання не закінчив. У лютому 43-го року він був направлений проводом ОУН до міста Сеняви неподалік Ярослава (нині – територія Польщі). Там Кушнір працював службовцем місцевого земельного відділу й одночасно під псевдонімом «Лунь» займався пропаґандистською та культурницькою роботою в українському підпіллі. Восени 44-го року у селі Дібчій Криївці двадцятидворічний Мирослав Кушнір був оточений підрозділами НКВД і, щоб не потрапити у полон, підірвався гранатою. Невдовзі усі його близькі родичі були репресовані радянською владою.
Мирослав Кушнір почав писати вірші дев’ятнадцяти років і залишив по собі чотири поетичні зошити: «Невкоєне серце», «Стрічі», «Синє місто», «Ясенові брості». Уперше його вірші були опубліковані лише через півстоліття. В них поет, слідом за Тарасом Шевченком та Євгеном Маланюком, картає українців за м’якосердя, лінощі та звичку оплакувати свою долю, за їхню схильність розмінювати вічність на роки життя у рабстві. Він шукає простих слів, «писаних у книгах бою», що породжують людський гнів і є «опіумом месті».
Водночас, поезія Кушніра може бути доброю і лагідною, як, приміром, його розповідь про народження Сина Божого в убогій хатині над Дніпром і про поклоніння Йому трьох князів – з Києва, з-над Дону та з Галича. Ця поезія світла, як-от написані рівно шістдесят років тому рядки:
«Підходить мій двадцятий квітень, підійде й полине. Моє життя із семи літер: Вкраїна.
Підходить мій двадцятий квітень. Весно моя порання! Моє життя із семи літер: Кохання».
