Київ, 29 березня 2002 - “Український правдоборець”, “щонайнепокірніше гоненне перо”, “останній моральний резерв нації” – таких самовизначень, що іноді межують з автошаржем, рясно розкидано в публіцистичних працях героя нашої сьогоднішньої передачі. Не будемо ставити під сумнів чи підтверджувати ці пафосні оцінки. Це зробить час.
Наразі ж переслідуємо мету значно скромнішу – а саме – поглянути на людину через призму її біографії.
Про Павла Скочка писати важко. В інтелектуально-політичному просторі нинішньої України він начеб то є, і водночас – його нема. Говорячи оте “нема”, не маю на увазі так звану громадську думку, бо для неї не існує багато чого, що не вкладається у вузький розмір корита, чи то пак – формату ТіВі та багатотиражних друкованих видань.
“Кому треба – той знає” – із підлітковою загонистістю каже геть сивий Павло Іванович і жестом героя “Нєуловімих мстітєлєй” поправляє окуляри з товстелезними скельцями. “Химерний чоловік” – відказує дехто з тих, із ким, здавалося б, сама доля з'єднала острівного правдолюбця – в'язні сумління, дисиденти. – І взагалі, чого це ви про Скочка затіяли балачку?” Інші - більш категоричніші і на слово “Скочок” починають реагувати, як на камінець у черевику – дражливляться. Ну, і вже зовсім поодинокі кажуть щось про дивацтво, поєднане з незвичайною прозірливістю думки й гостротою пера.
Тож хто він, цей вічний альбінос і ворохобник?
Народився Павло Скочок навесні 1935-го року на Київщині, в селі з доленосною назвою – Острів. Житейський старт заповідався без якихось особливих незвичайностей – десятирічка, Київський університет, факультет журналістики, праця в різних друкованих органах, зокрема – в республіканській міні-копії всесоюзної “Правди”, газеті “Радянська Україна”, де й сформувався як журналіст. 66-го року, після процесу Озерного, Скочка було вигнано з номерної газети за пущену до самвидаву стенограму суду. Відтоді й розпочався для відлученого від офіційної журналістики Павла Скочка кочегарсько-мельницький період, довжиною майже в 15 років. Паралельно – підпільна журналістика, зокрема – статті в “Українському віснику”, оцінені в 80-му році табором та Дніпропетровською спецпсихлікарнею. В 87-му році, разом із В'ячеславом Чорноволом відновлює вже легальний випуск “Українського вісника”. Через два роки б'є глек і з “зеківським генералом”, і з більшістю українських дисидентів, ставлячи їм на карб угодовство й співпрацю з комунвладою. З 90-го року, разом із відомим політв'язнем, перманентним опришком Анатолієм Лупиносом, видає власний журнал “Золоті ворота”, в якому обстоює ідею так званої “самодостатньої України”, без орієнтації на Схід чи Захід. На останніх президентських виборах, спільно з Степаном Хмарою, Василем Барладяну та Миколою Горбалем, виступив на підтримку соціаліста Олександра Мороза, вбачаючи в ньому єдину реальну постать, здатну переломити ситуацію в Україні, яка, на думку Скочка й К’0 є катастрофічною.
В 92-95-му роках активно виступав за повернення в Україну так званого екзильного Володаря України-Руси Олелька Другого, проте екзотична ініціатива не одержала підтримки і розголосу в суспільстві. Останній час перебуває в родинному селі Острів, яке мимохіть означило статус зеківського Робінзона. З острівного усамітнення він вряди-годи намагається озиватися до – цитую: “заблуклої в центрі Європи рідної нації”, накреслюючи їй, круторогій, напрямки й дороговкази. Нація ж або “раклисто регоче”- вислів Скочка,- або не підозрює про існування острівного Робінзона. Ослушник же Системи, або “останній моральний резерв нації”, як із притаманним йому гумором – а головне, скромністю, - називає себе наш герой, на те мало зважає. І продовжує зі свого Острова бити в рейку, критикуючи всіх і вся, закликаючи Шевченківських лавреатів відмовитися від дарованої режимом премії, колишніх співтабірників не гендлювати інерцією табірної слави, кладучи на лопатки комуняк і націоналюг, Росію й Гамерику, радіо “Свободу” і “Книжник-Рев’ю”, своїм по-бароковому кучерявистим реченням виводячи ілюзорну націю чи то на вершечок барикад, чи то на манівці галпоперідольних ілюзій. Останній його проект – створення так званої “Української мобілізаційної газети “Самодостатня Україна”, яка об'єднала б довкола себе , за характерним висловом пана Скочка, “всі непосучені українські пера”.
Вічний комбатант залишається вірним собі. “Хтось же має гавкати і різати правду-матку” – каже він, і його очі за товстими скельцями блищать молодо й загонисто. А що то за правда – хай визначає кожен для себе сам.
Наразі ж переслідуємо мету значно скромнішу – а саме – поглянути на людину через призму її біографії.
Про Павла Скочка писати важко. В інтелектуально-політичному просторі нинішньої України він начеб то є, і водночас – його нема. Говорячи оте “нема”, не маю на увазі так звану громадську думку, бо для неї не існує багато чого, що не вкладається у вузький розмір корита, чи то пак – формату ТіВі та багатотиражних друкованих видань.
“Кому треба – той знає” – із підлітковою загонистістю каже геть сивий Павло Іванович і жестом героя “Нєуловімих мстітєлєй” поправляє окуляри з товстелезними скельцями. “Химерний чоловік” – відказує дехто з тих, із ким, здавалося б, сама доля з'єднала острівного правдолюбця – в'язні сумління, дисиденти. – І взагалі, чого це ви про Скочка затіяли балачку?” Інші - більш категоричніші і на слово “Скочок” починають реагувати, як на камінець у черевику – дражливляться. Ну, і вже зовсім поодинокі кажуть щось про дивацтво, поєднане з незвичайною прозірливістю думки й гостротою пера.
Тож хто він, цей вічний альбінос і ворохобник?
Народився Павло Скочок навесні 1935-го року на Київщині, в селі з доленосною назвою – Острів. Житейський старт заповідався без якихось особливих незвичайностей – десятирічка, Київський університет, факультет журналістики, праця в різних друкованих органах, зокрема – в республіканській міні-копії всесоюзної “Правди”, газеті “Радянська Україна”, де й сформувався як журналіст. 66-го року, після процесу Озерного, Скочка було вигнано з номерної газети за пущену до самвидаву стенограму суду. Відтоді й розпочався для відлученого від офіційної журналістики Павла Скочка кочегарсько-мельницький період, довжиною майже в 15 років. Паралельно – підпільна журналістика, зокрема – статті в “Українському віснику”, оцінені в 80-му році табором та Дніпропетровською спецпсихлікарнею. В 87-му році, разом із В'ячеславом Чорноволом відновлює вже легальний випуск “Українського вісника”. Через два роки б'є глек і з “зеківським генералом”, і з більшістю українських дисидентів, ставлячи їм на карб угодовство й співпрацю з комунвладою. З 90-го року, разом із відомим політв'язнем, перманентним опришком Анатолієм Лупиносом, видає власний журнал “Золоті ворота”, в якому обстоює ідею так званої “самодостатньої України”, без орієнтації на Схід чи Захід. На останніх президентських виборах, спільно з Степаном Хмарою, Василем Барладяну та Миколою Горбалем, виступив на підтримку соціаліста Олександра Мороза, вбачаючи в ньому єдину реальну постать, здатну переломити ситуацію в Україні, яка, на думку Скочка й К’0 є катастрофічною.
В 92-95-му роках активно виступав за повернення в Україну так званого екзильного Володаря України-Руси Олелька Другого, проте екзотична ініціатива не одержала підтримки і розголосу в суспільстві. Останній час перебуває в родинному селі Острів, яке мимохіть означило статус зеківського Робінзона. З острівного усамітнення він вряди-годи намагається озиватися до – цитую: “заблуклої в центрі Європи рідної нації”, накреслюючи їй, круторогій, напрямки й дороговкази. Нація ж або “раклисто регоче”- вислів Скочка,- або не підозрює про існування острівного Робінзона. Ослушник же Системи, або “останній моральний резерв нації”, як із притаманним йому гумором – а головне, скромністю, - називає себе наш герой, на те мало зважає. І продовжує зі свого Острова бити в рейку, критикуючи всіх і вся, закликаючи Шевченківських лавреатів відмовитися від дарованої режимом премії, колишніх співтабірників не гендлювати інерцією табірної слави, кладучи на лопатки комуняк і націоналюг, Росію й Гамерику, радіо “Свободу” і “Книжник-Рев’ю”, своїм по-бароковому кучерявистим реченням виводячи ілюзорну націю чи то на вершечок барикад, чи то на манівці галпоперідольних ілюзій. Останній його проект – створення так званої “Української мобілізаційної газети “Самодостатня Україна”, яка об'єднала б довкола себе , за характерним висловом пана Скочка, “всі непосучені українські пера”.
Вічний комбатант залишається вірним собі. “Хтось же має гавкати і різати правду-матку” – каже він, і його очі за товстими скельцями блищать молодо й загонисто. А що то за правда – хай визначає кожен для себе сам.
