Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 20:35

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: влада мови і мова влади


В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: влада мови і мова влади

Київ, 1 квітня 2002 -В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко.

Сьогодні наша програма присвячена дуже непростій і водночас актуальній для України проблемі: влада мови і мова влади.

Історично склалося так, що на українських землях донедавна мовою влади була російська. Точніше, її специфічні різновиди. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов:

Російська мова постійно звучить в Україні від 1654 року, коли гетьман Хмельницький погодився на розміщення у Києві двохтисячної московські залоги. До кінця ХVIII сторіччя цією мовою на українській землі розмовляли тільки російські військові та чиновники. Розширення побутування російської мови розпочалося по зруйнуванні Запорозької Січі. Частину її земель отримали російські поміщики, які переселяли туди кріпаків із своїх маєтків у Росії.

У другій третині ХІХ сторіччя імперський уряд удався до посиленої русифікації Правобережжя та заохочення переселення на Лівобережжя російських старовірів, купців та ремісників. Урядові репресії проти української мови, русифікація церкви, освіти, преси, судочинства, запровадження загальної військової повинності, сезонні міграції заробітчан із Росії, наплив російських робітників до Донбасу та Півдня зробили міста підросійської України російськомовними.

Українська революція та культурне відродження сприяли відновленню публічного використання української мови. Проте на початку 30-х років українізація була перервана комуністичним терором та штучним голодом.

У наступні півстоліття примусова русифікація стала складовою радянської політики асиміляції, суть якої сформулював Микита Хрущов: «Чим швидше ми почнемо говорити по-російськи, тим швидше побудуємо комунізм». Відтак, використання російської мови було в Україні ознакою політичної лояльності до режиму. Однак, проголосивши її «мовою міжнаціонального спілкування» та «другою рідною» для українців, московське керівництво нав’язувало їм замість літературної російської мови компартійний «канцелярит».

Відновлення незалежності України не привело до значного зменшення сфери вживання російської мови. Проте нині під впливом російських преси та телебачення літературна російська мова витискується з масового вжитку особливою «новомовою» з елементами кримінального арґо.

Ось як оцінює сучасний стан російської мови в Україні автор відомої книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» академік Іван Дзюба: «Ситуація, якщо і змінилася, то на гірше, і дуже на гірше. Якщо тоді здавалося, що це просто ненормальне становище, яке можна змінити на краще, то сьогодні такої перспективи не видно. Держава не впливає на ці процеси, за якими стоять потужні закономірності. Одна з цих закономірностей – це історично утверджене панування російської мови. Другий чинник – домінуюча присутність російської мови і російської культури».

Олекса Боярко:

У минулі століття і зараз ситуація в Україні була і є яскравою ілюстрацією до тези про владу мови. Так вважає історик Віктор Коваль:

“За роки радянської влади в Московській імперії зникли понад 90 малих етносів. Це не значить, що ці народи були фізично знищені, вони просто втратили свою мову і стали частиною імперського народу, додатковою біомасою для нього. Така доля визначалася Кремлем і українському народові. А зараз вона також визначається Кремлем українському народові як мета інтеграційної політики президента Путіна, мовний розлад суспільства поглиблює цю політичну роз’єднаність.

Голосуючи за вихід з імперії, переважна більшість російськомовного населення республіки тим самим наперед давало згоду і на українізацію, без якої годі мислити державну самостійність, певна річ, проімперські сили зняли б галас, але про якійсь серйозний опір не могло бути мови, адже цілком ясно, як українці в Росії користуються російською мовою, так росіяни в Україні повинні вживати українську.

Ясно також, що робити це треба не командним шляхом, а тільки створюючи умови, необхідні для такого переходу. Не могло виникнути і будь-яких суто мовних труднощів переходу на українську мову: вона викладалася у всіх школах республіки, тому досить було висунути україномовність як неодмінну умову зайняття в Україні будь-якої керівної посади в усіх сферах, на всіх щаблях - і проблеми б не стало.

Правильний крок зробити ніколи не пізно, але, як свідчать факти, влада її робити не хоче. Біда в тому, що до влади в Україні прийшли люди, які дозволять собі відкрито пропагувати антиукраїнську офіційну двомовність, і цим ще сильніше гальмують гуртування суспільства на єдиній здоровій основі - національно-державницькій ідеї. Бо мова є не просто головною ознакою нації. Без мови, взагалі, немає нації. Саме мова є тим, що єднає людей у націю, мова береже націю як спільноту і тим самим є її імунною системою. Нація живе доти, доки діє і живе її мова.

Олекса Боярко:

Про державну мовну політику та існування російської мови в Україні розмірковує лінгвіст Галина Яворська, яку записала Богдана Костюк:

Галина Яворська:

Ми маємо закон про мови, і це вже добре, але цей закон повільно впроваджується в життя і, власне, зараз спостерігається певна байдужість влади щодо мовного питання.

Більше того, складається таке важення, що мовні проблеми починають підніматися саме в той момент, коли загострюється політична боротьба, і вони використовуються різними політичними силами у своїх власних політичних цілях натомість проблемам поширення функціонування української мови, який має на меті “Закон про мови”. Цим проблемам надається дуже мало уваги.

З одного боку, неможна не сказати, що за оці останні десять років нічого не змінилося на краще. Деякі сфери нові з’явилися, наприклад, сфера адміністративно-ділового спілкування і, взагалі, письмового спілкування, вона поширилися. З іншого боку, є недостатньою та сфера, де люди виступають як споживачі інформації, тобто мається на увазі мова засобів масової інформації і книжки, які в нас є на нашому книжковому ринку.

Богдана Костюк: А чим це можна пояснити?

Галина Яворська:

Один момент усім відомий, що немає протекціоністської політики держави щодо україномовних видань, видань українською мовою. Другий момент, на який менше звертають увагу, що книжки – перш, ніж вони доходять до друку – їх треба написати, тобто треба, щоб були автори, фахівці, які створюють ті тексти, які потім стають книжками –інтелектуальний продукт, який потім доходить до споживача.

Загальну погану ситуацію в науці, освіті, культурі спричиняє те, що мало залишилося в Україні людей, спроможних створювати цей інтелектуальний продукт. Дуже обмежені тематичні рубрики, які представлені на книжковому україномовному ринку. І через це люди, хто потребує такої інформації, вони змушені звертатися до російських видань. Їх надзвичайно багато.

Богдана Костюк:

Чи не забагато російської мови в українській державі?

Галина Яворська:

Звичайно, якщо спиратися па “Закон про мови”, який, так би мовити, регулює вживання у сферах офіційного спілкування, то її забагато.

Якість російської мови є надзвичайно низькою, що, до речі, зауважують спостерігачі з Росії. Узагалі, за спостереженнями деяких наших фахівців-лінгвістів, процеси, які відбуваються в російській мові, що функціонує в Україні, можуть становити предмет окремого дослідження, бо вона дуже далеко відходить від російської мови, яка вживається на теренах Російської федерації.

Олекса Боярко:

Під час виборчої кампанії деякі політичні сили щосили педалювали проблему другої державної мови в Україні. Ось як оцінює ці спроби лідер блоку “Наша Україна” Віктор Ющенко:

“Я переконаний, що це вигідно піднімати, тим, хто піднімає його 10 років підряд – політиканам. Здоровим, сильним, чесним політичним силам це питання не стоїть як питання, на якому заробляються рейтинги чи політичні очки. Є проблема лише одна: якщо влада не зацікавлена у формуванні діалогу по тих чи інших питаннях, тоді питання стають продуктом поведінки.

Є Конституція України, де чорним по білому внесено: державною мовою України є українська мова. Крапка. Якщо ми втратимо українську мову – світ стане біднішим, світ стане біднішим на українську мову, на українське слово, на українську культуру.. Яка цивілізована нація може приймати якісь інші цінності? Якщо ми хочемо бути в розряді інтелігентних людей і європейських націй, і, безумно, захистити мову, розвинути передати наступному поколінню – це є функція і велика честь для сьогоднішньої влади і політичних сил.

Те, що інша частина суспільства вважає, що іншою мовою спілкуватися краще, - вона повинна мати повну свободу вибору на спілкування.

І в цьому теж інтелігентна європейська відповідь на протиріччя. Але мені хочеться не на цьому поставити крапку. Подивіться сьогодні на поляка. 50% поляків знає три мови, середній європеєць знає чотири мови, ми ведемо дискусію, чи ми ту вчимо мову, чи іншу вчимо мову. Я хотів би, щоб ми вели дискусію, що треба знати одну, і другу і ще. І ще, якщо є можливість одну-дві вивчити – найкраща відповідь на проблему мови в Україні”.

Дещо іншої думки дотримується лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз:

“Я думаю, що мовний чинник використовується сьогодні в кампанії з провокативною метою і не більше. Цю проблему можна вирішити на законодавчому рівні, і проект закону про порядок застосування мови в Україні ми внесли ще свого часу, і можна цю проблему, взагалі, зняти. Спекулювати сьогодні на мові чи з одного, чи з іншого боку – це означає наражати суспільство на протистояння, і не потрібно абсолютно. Ми повинні запровадити той порядок, аби і при існуванні державної української мови, кожна етнічна група, кожна мовна група могла б в усіх свої життєвих потребах використовувати свою рідну мову теж. Я думаю, що іншого бути не повинно, якщо ми хочемо злагоди в суспільстві”.

Олекса Боярко: Мова, влада і виборча кампанія – тема “Коментаря з нагоди” Сергія Грабовського:

Нинішні виборчі перегони знову оприявнили факт, який наразі працює на партію влади, але проти української державності як такої. Ідеться про істотну лінгвокультурну, а відтак і політичну залежність Східної та частково Центральної України не так від Росії, як від власне московської пропагандистської індустрії. Звичка купувати передусім московські газети (з додатком і без додатку “в Україні”), дослухатися до московських телеведучих та вірити московським політикам більше, ніж київським, здатна зіграти ще не один злий жарт з російськомовними громадянами України.

Бо ж голос Москви – це навіть не голос Росії. Москва – це традиційний імперський центр, це осереддя тоталітарної традиції, це своєрідний і потужний синдром зневаги до “провінції”, “окраїни”, “плебсу”.

І, зокрема, до традицій і культури цих “окраїн”. Свідченням чого є довготривала практика денаціоналізації народів, які втрапили у ХХ столітті до тоталітарної імперії. Смішно думати, що за кілька минулих років Москва, яка продовжує висотувати гроші з усієї Росії, наче з поневоленої території, перетворилася на осереддя демократії і несе її ідеї в Україну. Зараз московські мас-медіа здійснюють потужний тиск на українського виборця, аби до Верховної Ради пройшло якомога більше вигідних московським же політичним і фінансовим босам політиків. І якщо і надалі значна частина виборців України перебуватиме під владою такої звичної їм із радянських часів мови Москви, то чи можна вважати Україну незалежною?

Олекса Боярко:

І завершує програму погляд на ту ж проблему поета Олександра Ірванця:

Про культурность рєчі і єйо необходімость

Якщо ти хочеш покорить навік електорат Так надо говорить, Як люди говорят.

Щоб бюлєтєні полєтелі в урни, Не нада буть особєнно культурним.

А нада впотреблять такі слова, Які воспріме кажда голова.

Доходчіво повєдать любую можна муть, І будуть аплодіровать, і вєрно вас поймуть.

Но шоб не облажатьця внєзапно ілі раптом, Буть нада осторожніше із тим електроратом.

Када ти виступаєш на мітингу, на площі, То нада буть доступнєє й какомога прощє.

Іначє под забором (по-їхньому: “під плотом”) Тебе заболотірують –змішають із болотом.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG