Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 00:08

У випуску програми “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: “Українсько-російські культурні взаємини”, “Церковні проблеми Полтавщини”, “Грецький період на Приазов’ї”


У випуску програми “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: “Українсько-російські культурні взаємини”, “Церковні проблеми Полтавщини”, “Грецький період на Приазов’ї”

Київ-Прага, 3 квітня 2002 -

Олекса Боярко:

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко.

Сьогодні у випуску: “Українсько-російські культурні взаємини”, “Церковні проблеми Полтавщини”, “Грецький період на Приазов‘ї”.

Непроста, а часом дражлива тема українсько-російських культурних взаємин – предмет розмови, яку мій колега Сергій Грабовський веде з відомим філософом, професором Мирославом Поповичем.

Сергій Грабовський:

Яким є чинний стан і можливі перспективи стосунків української і російської культур?

Мирослав Попович:

Чинний стан може бути охарактеризований, насамперед, як взаємодія на рівні масової культури, тобто в її найгірших варіантах. Що стосується високої української культури з високою російською культурою - а така є і одна, і друга – цей рівень постраждав найбільше. Він постраждав не тому, що чинилися якісь перепони, чи були якісь настанови антиросійські в українському середовищі і навпаки, а постраждав тому, що стало дорого їздити. Безумно важко зупинятись в Москві, Ви знаєте, як там противно з усіма цими лужковськими обмеженнями.

Я знаю випадки, коли люди приїжджали на конференцію в Москву, по дорозі в Московський університет їх брала міліція, і вони до кінця конференції сиділи у відділку. З усіх точок зору у нас було дуже мало можливостей спілкуватись з нашими російськими колегами.

Я ніяк не переношу своїх антипатій до російської зовнішньої політики, які в мене є, на моїх друзів, з якими я провів найкращі кухонні мої години - 60-70-ті роки, але я з ними різко скоротив спілкування.

Сергій Грабовський:

Може , справа в тому, що правлячим колам і Росії, і України якраз ця висока культура і заважає?

Мирослав Попович:

Думаю, що значною мірою, це так, хоча в мене немає таких вагомих аргументів. Але я б сказав: те що у нас проходить, скажімо, через всі ці сита митарства до найвищих нагород і так далі – воно в Росію практично не попадає.

В мене були розмови зараз і з керівництвом Українського Дому в Москві, коли в грудні минулого року був на з’їзді вихідців з України в Росії, я був просто вражений, по-перше, тим.. і вони хочуть мати щось, але вони не мають тих можливостей, і не мають тієї інформації, яка звідси пішла.

Якось це не поставлено на таку державну ногу. Можна було б це зробити. І невеликих зусиль це вимагає. Правда, тут будуть свої труднощі, тому що в українській діаспорі в Росії на так просто з українською культурою вищого ґатунку.

Сергій Грабовський:

Вона просто невідома там...

Мирослав Попович:

Вона невідома там, і її не дуже сприймають, тому що українська діаспора в Росії найбільш кваліфікована, найбільш підготовлена до сприйняття високої культури. Власне, в Москву переїжджали з Києва як з провінції в столицю. І для людей, які там вжилися в свої культурні ніші, повернутися сюди і зжитися саме з такими високими, будемо казати, варіантами української культури – це непросто.

Сергій Грабовський: Ну є такі винятки, як Юрій Барабаш, котрий працює в Москві і є одночасно постійним автором “Київської Сучасності”, як Руденко-Десняк, які включені в українську високу професійну культуру.

Але все ж таки, які можливі перспективи взаємин? Вимальовується картина, ну, майже, повної відсутності контактів саме між представниками елітарної культури.

А не буде таких контактів, то ця хвиля дешевого маскульту, про який Ви казали, вона буде поглинати взагалі...

Мирослав Попович:

Вона не розуміє важливості українсько-російських контактів...

Сергій Грабовський:

Більше того, вона і російську високу культуру заганяє в певне гетто...

Мирослав Попович: Абсолютно...

Сергій Грабовський: І що ж робити?

Мирослав Попович:

Є, по-перше, перспектива, не враховуючи яку ми нічого не скажемо і про культурну перспективу.

Це ставлення до інтеграції з Європою.

Доти, доки будемо ми ставити взаємини України і Росії в залежність від того, як Росія дозволить Україні дрейфувати на Захід, доти ні про які серйозні контакти й взаємодії не може бути й мови.

Тоді кожна спроба налагодити взаємодії українців із росіянами буде розглядатися, як гальмо, і використовуватися певними політичними силами в Москві, як гальмо для руху України в Європу.

Єдиний варіант - це визнання того, що кожен просувається до Європи тими темпами, і тими можливостями, і тими дорогами, які він сам зможе знайти. Якщо у керівництва Росії буде достатньо здорового глузду для того, щоб схвалити такий варіант подій, а керівництво України, в свою чергу, буде мати достатньо сили і політичної волі для того, щоб цю настанову реалізовувати, - тоді будуть закладені політичні підґрунтя для нормальної цивілізованої взаємодії двох культур на всіх її щаблях.

З іншого боку я наведу приклад, не буду називати прізвищ, це людина, яка мені дуже симпатична, це жінка, яка дуже багато зробила для російської культури. Мені доводилось з нею спілкуватися в неформальній обстановці після формальних таких зустрічей. І раптом розмову на абстрактні теми вона перервала фразою: “а Крим ми вам нє отдадім”.

Ви розумієте, поки не буде ліквідована ця...я не кажу про Крим, власне, я кажу про певну настанову: коли ми – це держава, яка має свої так звані національні інтереси, які, по-суті, є державними, або імперськими, якщо в російському варіанті, бо Україна не може, ну ніяк свої державні інтереси вважати імперськими.

Хоча вони можуть бути досить.. неприйнятними для пересічного українця. Але поки це буде стояти на перешкоді в свідомості простих діячів високого щабля російської професійної культури – звичайно, у нас не може вийти і діалог на ці теми. Тому, як не дивно, мені уявляється найбільш перспективним аполітичний діалог. Наприклад, діалог філософів України і Росії, який взагалі давним-давно вже необхідний.

Сергій Грабовський: Ви оптиміст у плані російсько-українських культурних взаємин?

Мирослав Попович: Я завжди оптиміст, бо куди дітися...

Олекса Боярко:

Здається, вже настав кінець пануванню войовничого атеїзму, і кожна конфесія може молитися у своїх храмах. Чи справді це так? Тему продовжує Людмила Калашник- Кучеренко:

У курортному Миргороді, що на Полтавщині, є дві церкви УПЦ Московського патріархату, а громада Свято-Троїцької церкви УПЦ Київського патріархату не лише немає свого храму, знищеного більшовиками у середині 30-х років минулого століття, а за місцевої влади, навіть перспективи молитися у власному храмі.

На місці колишньої Свято-Троїцької церкви нині бомбосховище. Тож настоятель отець Іван звернувся до миргородського міського голови з проханням дати дозвіл на спорудження Свято-Троїцького храму УПЦ Київського патріархату неподалік – у парку “Дружба”. Але міський голова навіть не приховує, що українська церква йому не потрібна. Свято-Троїцькій громаді було відмовлено у виділенні місця під будівництво церкви у парку “Дружба”, натомість запропоновано споруджувати храм біля моргу районної лікарні, на болотистому ґрунті.

Власне кажучи, іншого і неможна чекати від миргородського мера, який висловлювався за повернення комуністичних назв вулиць Миргорода, перейменованих його попередником.

Отець Іван Федько ще у 1991 році на Полтавщині був першим священиком УПЦ Київського патріархату, переконаним, що миргородці хочуть молитися в українських храмах.

Отець Іван:

Люди хочуть бачити наші традиції, нашу церкву традиційну, наші обряди традиційні, відношення духовенства до людей, щоб також традиційно була повага. Обов’язково. Люди відчувають ту благодать Господню, коли моляться рідною мовою.

Отець Іван розповів, що ще три громади підготували документи для реєстрації: це Свято-Покровська Козацька церква, Всесвятська і Воскресенська церкви. Уже відкрито рахунок для пожертв на побудову Свято-Троїцького храму, але через відсутність рішення міськради про відведення місця, неможна замовити проект. І невідомо, коли миргородці молитимуться рідною мовою у своїй українській церкві.

Олекса Боярко:

4 квітня виповнюється 464 роки від смерті української княжни, правительки великого князівства Московського Олени Глинської. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:

Олена Глинська походила з князівського роду, заснованого онуком хана Мамая, татарським мурзою Лексадом Мансурксановичем. Глинським належали значні маєтності на Полтавщині та Чернігівщині. 1507 року батько Олени Василь приєднався до повстання української та білоруської шляхти проти великого князя Литовського Жиґимонта Першого Старого. Наступного року, після поразки повстання Василь, Михайло та Іван Глинські разом із родинами втекли до Московщини і поступили на службу до московського князя, отримавши боярські титули та маєтки.

Близько 1522 року Василь Глинський помер. А через 4 роки його дочка Олена взяла шлюб із великим князем Московським Василієм Третім. Невдовзі вона домоглася звільнення свого дядька Михайла із в’язниці, де він перебував уже майже 8 років, і призначення його радником великого князя. 1530 року Олена народила сина Івана – майбутнього першого московського царя Івана Грозного.

По смерті свого чоловіка 1533 року Олена стала реґентшою при малолітньому синові, а князя Михайла зробила своїм радником. Її правління розпочалося з ліквідації боярської змови Андрія Шуйського, а наступного року Олена звинуватила Михайла Глинського у намаганні захопити владу. Він був знову ув’язнений і 19 вересня помер у в’язниці.

Найпомітнішими результатами п’ятирічної діяльності княгині Глинської на чолі Московської держави були перемир’я з великим князівством Литовським, обмеження самостійності удільних князів та бояр, запровадження єдиної грошової одиниці – копійки. А вже навесні 1538 року Олена Глинська сама стала жертвою чергової боярської змови, імовірно, була отруєна і померла 4 квітня.

Олекса Боярко:

Грецький період на Приазов‘ї два століття тому – тема “Етнографічного нарису” Олени Боряк:

В етнічній історії кримських християн Приазов’я дослідники виділяють грецький період, тобто час, коли греки жили в ізоляції від інших етнічних груп населення Півдня України.

Він почався з моменту появи переселенців в околицях Маріуполя (це 1780 рік, українці, що жили на цих землях, за вимогою греків, були виселені в інші міста Новоросії) і тривав до початку 19 століття.

Вчені припускають, що грецькій період у Приазов'ї закінчився у 1824 році з поселенням болгар і німців на землях греків.

Але це ще було попереду, поки що грецькі переселенці з Криму поступово почали освоювати нові землі й одразу в їхньому середовищі з'явилися легенди.

Ще в другій половині 19 століття дослідниками було описано свято Воздвиження Чесного й Життєдайного Хреста Господнього, яке особливо урочисто відзначалося у Приазов'ї, в селі Багатир. Це було пов'язане з тим, що в цьому селі зберігалася святиня: залізний хрест у півтора метра. Привертали до себе увагу мідні рельєфні прикраси, що вкривали його поверхню.

За місцевими переказами, цей хрест був явленим незадовго до виселення з Криму, його знайшли пастухи у полі. Хрест селяни перенесли до церкви, але він двічі повертався на колишнє місце, аж поки його не помістили у хаті одної дуже набожної вдови.

Коли ж греки залишали півострів, хрест не захотів покидати уподобаного місця.

Святиню довелося міцно прив'язати до воза, аби забрати її із собою у далекий шлях до нового поселення.

Цікаво, що цей легендарний хрест насправді був знятий з Кальміусько-Миколаївської церкви. Ще у 1844 році архієпископ Гаврііл писав про нього: «Коли греки були поселені у гирлі Кальміуса, Запорізька похідна Свято-Миколаївська церква, точніше, її іконостас і церковне начіння були перевезені колишніми жителями цих місць до Павлограда.»

Від самої церкви залишилася лише будівля із залізним хрестом на даху. Саме цей хрест якимось шляхом потрапив у грецьке село Багатир, де свято зберігався під іменем Константинопольського.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG