Київ, 4 квітня 2002 - Сьогодні закінчила роботу Верховна Рада України третього скликання. Певна річ, третій український парламент був неповторним, особливим й цікавим. Це стосується і політичної ситуації, і законотворчої діяльності, і рівня представництва суспільних інтересів. На думку спікера парламенту Івана Плюща, найважливіше те, що депутатський корпус вище за все ставив інтереси України. Хоча з таким пафосним твердженням можна й треба посперечатися.
Заглиблюючись у діяльність парламентів усіх трьох скликань, не можна не помітити вагомої деталі - останній, третій найвищий законодавчий орган тьмяніє у порівнянні з попередніми. Адже перша Верховна Рада проголосила незалежність України, друга ухвалила Конституцію. А от щодо третьої - вікопомну подію віднайти важко. Зрештою, можливо, що і не потрібна кожному парламентові видатна подія. Це облишмо для дослідників парламентаризму. Справді-бо, Верховна Рада 3-го скликання яскравою не була. Складною, драматичною, суперечливою – так, але це не яскравість. Своє місце в історії посядуть, безперечно, майже двохмісячна спікеріада, оксамитова революція, створення так званої парламентської більшості, відставка уряду Віктора Ющенка, відставка Віктора Медведчука з посади першого заступника спікера, ухвалення низки кодексів. Означені події засвідчують швидше спинання на ноги демократії в Україні, аніж яскравість. Кажуть, що за кількістю останній парламент напрацював значно більше законодавчих актів, ніж попередні. Але це відносно, оскільки ніхто не знає, скільки ще доведеться вносити змін до великої кількості здебільшого поспіхом ухвалених документів. Цю Верховну Раду підносять і за парламентську більшість. Нехай і ситуативна вона була, формальна, кажуть політологи, однак була. Але – цікаво – законодавці по-різному трактують існування більшості. Для представника уряду у парламенті, члена фракції НДП Олега Зарубинського це - найбільший прорахунок. Олег Зарубинський каже, депутати не зуміли забезпечити довготривалість парламентської більшості.
ЗАРУБИНСЬКИЙ: Такої більшості потребує не просто український парламент, а український парламентаризм як явище. Я сподіваюсь, що у наступному парламенті ми усе зробимо для того, щоб ця більшість була довготривалою та ефективною.
Стосовно ж досягнень парламенту, то представник уряду наголошує на кодифікації українського законодавства. Олег Зарубинський.
ЗАРУБИНСЬКИЙ: Дуже вагомо,що були ухвалені кодекси. Серед них я вважаю найважливіші - Цивільний, Кримінальний, Бюджетний, Земельний. Переконаний, тільки якби український парламент ухвалив ці кодекси, він би уже увійшов в історію. І тут я окремо сказав би про Земельний кодекс. Мені здається, що це революція, або контрреволюція по відношенню до 1917 року. І слава Богу.
Але якщо для пана Зарубинського парламентська більшість є найбільшим прорахунком, то для члена фракції УНР Юрія Ключковського це є принаймні якщо і не здобуток, то оптимістична сторінка.
КЛЮЧКОВСЬКИЙ: Однією із найчорніших поруч із спікеріадою, а може, навіть ще чорнішою була сторінка 26 квітня 2001 року – відставка уряду Ющенка. Абсолютно незаслужена відставка, яка була результатом просто протилежних домовленостей. Якраз тут відбулася змова олігархів і лівих проти першого українського уряду Ющенка.
Власне, кожна більш-менш помітна подія у парламенті викликає протилежні судження. Мав рацію лідер зелених Кононов, коли говорив, що лише історія розставить усе на свої місця.
Заглиблюючись у діяльність парламентів усіх трьох скликань, не можна не помітити вагомої деталі - останній, третій найвищий законодавчий орган тьмяніє у порівнянні з попередніми. Адже перша Верховна Рада проголосила незалежність України, друга ухвалила Конституцію. А от щодо третьої - вікопомну подію віднайти важко. Зрештою, можливо, що і не потрібна кожному парламентові видатна подія. Це облишмо для дослідників парламентаризму. Справді-бо, Верховна Рада 3-го скликання яскравою не була. Складною, драматичною, суперечливою – так, але це не яскравість. Своє місце в історії посядуть, безперечно, майже двохмісячна спікеріада, оксамитова революція, створення так званої парламентської більшості, відставка уряду Віктора Ющенка, відставка Віктора Медведчука з посади першого заступника спікера, ухвалення низки кодексів. Означені події засвідчують швидше спинання на ноги демократії в Україні, аніж яскравість. Кажуть, що за кількістю останній парламент напрацював значно більше законодавчих актів, ніж попередні. Але це відносно, оскільки ніхто не знає, скільки ще доведеться вносити змін до великої кількості здебільшого поспіхом ухвалених документів. Цю Верховну Раду підносять і за парламентську більшість. Нехай і ситуативна вона була, формальна, кажуть політологи, однак була. Але – цікаво – законодавці по-різному трактують існування більшості. Для представника уряду у парламенті, члена фракції НДП Олега Зарубинського це - найбільший прорахунок. Олег Зарубинський каже, депутати не зуміли забезпечити довготривалість парламентської більшості.
ЗАРУБИНСЬКИЙ: Такої більшості потребує не просто український парламент, а український парламентаризм як явище. Я сподіваюсь, що у наступному парламенті ми усе зробимо для того, щоб ця більшість була довготривалою та ефективною.
Стосовно ж досягнень парламенту, то представник уряду наголошує на кодифікації українського законодавства. Олег Зарубинський.
ЗАРУБИНСЬКИЙ: Дуже вагомо,що були ухвалені кодекси. Серед них я вважаю найважливіші - Цивільний, Кримінальний, Бюджетний, Земельний. Переконаний, тільки якби український парламент ухвалив ці кодекси, він би уже увійшов в історію. І тут я окремо сказав би про Земельний кодекс. Мені здається, що це революція, або контрреволюція по відношенню до 1917 року. І слава Богу.
Але якщо для пана Зарубинського парламентська більшість є найбільшим прорахунком, то для члена фракції УНР Юрія Ключковського це є принаймні якщо і не здобуток, то оптимістична сторінка.
КЛЮЧКОВСЬКИЙ: Однією із найчорніших поруч із спікеріадою, а може, навіть ще чорнішою була сторінка 26 квітня 2001 року – відставка уряду Ющенка. Абсолютно незаслужена відставка, яка була результатом просто протилежних домовленостей. Якраз тут відбулася змова олігархів і лівих проти першого українського уряду Ющенка.
Власне, кожна більш-менш помітна подія у парламенті викликає протилежні судження. Мав рацію лідер зелених Кононов, коли говорив, що лише історія розставить усе на свої місця.
