Прага, 19 квітня 2002 – 12 квітня у Сполучених Штатах пішов із життя відомий український мовознавець і літературознавець Юрій Шевельов. Його постать має виняткове значення для української культури.
Юрій Шевельов, який також писав під псевдонімами Шерех і Шевчук, народився у 1908 році і став відомим ще до Другої світової війни у Харкові, де був керівником кафедри української філології. Учнем Шевельова себе вважав і український радянський письменник Олесь Гончар, хоча саме Гончарові згодом дуже дісталося від свого вчителя.
Після війни Шевельов опинився на Заході, де викладав у Люнді (Швеція), Гарвардському та Колумбійському університетах (Сполучені Штати Америки), був редактором журналу "Сучасність."
А зараз слово експертові – кілька штрихів до портрету Юрія Шевельова дасть професор української літератури Гарвардського університету Григорій Грабович:
«Його основна фахова освіта, основна діяльність була лінгвістика, славістика. Він виховав кілька поколінь мовознавців-славістів, і він завжди сам наголошував, що саме в цьому коріниться його науковий вклад і його наукові осягнення. Але для нас, для українського культурного життя найбільшим і найбільш тривалим його осягненням була його праця, його робота в ділянці літературної критики, літературної публіцистики і також літературно-організаційної діяльності, і, передусім у періоді відразу після закінчення Другої Світової війни, тобто в другій половині 40-х років, на еміграції в Німеччині, в так званих "Ді-Пі таборах". Цей період ми називаємо періодом МУРу, тобто мистецького українського руху, який він великою мірою організував, утворив. Він був теоретиком цього, як тепер науковці називають, ренесансу українського повоєнного життя. Він був той, який творив між періодом 20-х років, "розстріляним відродженням", і тим новим літературним життям. Він передавав величезну енергію і глибоке розуміння світових обріїв, світових стандартів. Тут ішлося не тільки про його ерудицію, але про його тонку критику, дуже гостру, дуже проникливу. Очевидно, що деяких людей зачіпало за живе, що він так безкомпромісно ставив питання, але це для формування справжнього сильного обличчя української гідності, українського самоствердження було необхідне».
Мар’яна Драч:
Пане Грабович, Юрій Шевельов зробив прекрасну, блискучу кар’єру на Заході, і він, якщо так можна сказати, мав антирадянські погляди. Він критикував радянську дійсність. Як це вплинуло на сприйняття його доробку в тодішній радянській Україні? Очевидно, що його сприймали з підозрою. А зараз, у сучасній незалежній Україні, наскільки добре відомо його наукові досягнення?
Григорій Грабович:
«Це цікаве питання. Факт є, що він тепер майже зовсім доступний, тому що його тексти є передруковані і видані в Україні майже всі. Не всі – наприклад, хоча видано 3 томи його різних есеїв і критичних статей, та стаття, яка викликала багато контроверсій, тобто про Гончара, "Таврію", таки ще не появилася. Я переконаний, що вона скоріше чи пізніше таки появиться. Так, він займав позиції антирадянські, в розумінні антибільшовицькі, антикомуністичні, антитоталітарні. Але я думаю, що кожен тепер в Україні розуміє, що антирадянщина – це було і те, що мусило стояти з боку еміграції, з боку діаспори, тому що це був протест проти насильницького тоталітарного режиму. Коли йдеться про Україну і дбання про її долю, долю її літератури і культури передусім, про її обличчя на Заході, – це була людина глибоко патріотична».
Юрій Шевельов, який також писав під псевдонімами Шерех і Шевчук, народився у 1908 році і став відомим ще до Другої світової війни у Харкові, де був керівником кафедри української філології. Учнем Шевельова себе вважав і український радянський письменник Олесь Гончар, хоча саме Гончарові згодом дуже дісталося від свого вчителя.
Після війни Шевельов опинився на Заході, де викладав у Люнді (Швеція), Гарвардському та Колумбійському університетах (Сполучені Штати Америки), був редактором журналу "Сучасність."
А зараз слово експертові – кілька штрихів до портрету Юрія Шевельова дасть професор української літератури Гарвардського університету Григорій Грабович:
«Його основна фахова освіта, основна діяльність була лінгвістика, славістика. Він виховав кілька поколінь мовознавців-славістів, і він завжди сам наголошував, що саме в цьому коріниться його науковий вклад і його наукові осягнення. Але для нас, для українського культурного життя найбільшим і найбільш тривалим його осягненням була його праця, його робота в ділянці літературної критики, літературної публіцистики і також літературно-організаційної діяльності, і, передусім у періоді відразу після закінчення Другої Світової війни, тобто в другій половині 40-х років, на еміграції в Німеччині, в так званих "Ді-Пі таборах". Цей період ми називаємо періодом МУРу, тобто мистецького українського руху, який він великою мірою організував, утворив. Він був теоретиком цього, як тепер науковці називають, ренесансу українського повоєнного життя. Він був той, який творив між періодом 20-х років, "розстріляним відродженням", і тим новим літературним життям. Він передавав величезну енергію і глибоке розуміння світових обріїв, світових стандартів. Тут ішлося не тільки про його ерудицію, але про його тонку критику, дуже гостру, дуже проникливу. Очевидно, що деяких людей зачіпало за живе, що він так безкомпромісно ставив питання, але це для формування справжнього сильного обличчя української гідності, українського самоствердження було необхідне».
Мар’яна Драч:
Пане Грабович, Юрій Шевельов зробив прекрасну, блискучу кар’єру на Заході, і він, якщо так можна сказати, мав антирадянські погляди. Він критикував радянську дійсність. Як це вплинуло на сприйняття його доробку в тодішній радянській Україні? Очевидно, що його сприймали з підозрою. А зараз, у сучасній незалежній Україні, наскільки добре відомо його наукові досягнення?
Григорій Грабович:
«Це цікаве питання. Факт є, що він тепер майже зовсім доступний, тому що його тексти є передруковані і видані в Україні майже всі. Не всі – наприклад, хоча видано 3 томи його різних есеїв і критичних статей, та стаття, яка викликала багато контроверсій, тобто про Гончара, "Таврію", таки ще не появилася. Я переконаний, що вона скоріше чи пізніше таки появиться. Так, він займав позиції антирадянські, в розумінні антибільшовицькі, антикомуністичні, антитоталітарні. Але я думаю, що кожен тепер в Україні розуміє, що антирадянщина – це було і те, що мусило стояти з боку еміграції, з боку діаспори, тому що це був протест проти насильницького тоталітарного режиму. Коли йдеться про Україну і дбання про її долю, долю її літератури і культури передусім, про її обличчя на Заході, – це була людина глибоко патріотична».
