Київ, 21 березня 2002 - Сьогодні на сторінках «Економічного журналу» – прем’єра рубрики «Українські підприємці в історії». Відкриває рубрику розповідь Віталія Пономарьова про підприємницьку діяльність козаків на землях Війська Запорозького у ХVIII столітті.
У перший третині ХVIII століття Запорізька Січ утратила своє оборонне значення, тож енерґія козаків спрямувалася на освоєння земель Війська Запорізького. З лицарського ордену, кожен із членів якого був власником хіба що коня та зброї, Січ перетворилася на спільноту підприємців. За 4 десятиліття вони зробили степове Дике Поле краєм хліборобської культури з інтенсивною економікою.
Вигідне географічне розташування земель приносило Січі значні прибутки від митних зборів, плати за переправи та перевози, торгівлі кримською сіллю та рибою, використання лісових угідь, утримання заїжджих дворів, корчем, шинків, льодовень. Заохочуючи іноземних купців, Кіш навіть надавав їм позики з військової скарбниці.
Частина з усіх двадцяти тисяч запорожців несла сторожову службу безпосередньо на Січі та кордонах. Натомість одружені козаки брали в Коша «білет» (тобто, дозвіл) на заснування власного господарства на вільних землях Дніпрового Низу. Основною господарською одиницею були зимівники, або хутори, на яких вирощувалися зернові, розводилася худоба, закладалися сади й пасіки. Сплативши Кошу так зване «димове» (податок), обробивши поле та звівши будівлі, козак за правом «займанщини» ставав приватним власником і міг свій хутор продати, подарувати, заставити, передати у спадок.
Окрім козаків, на Запоріжжі у ста п’ятдесяти селах та слободах мешкали близько двохсот тисяч «посполитих» (селян-переселенців). Ці особисто вільні піддані Війська Запорізького сплачували йому «оклад» (податок) і наймалися працювати на хутори.
Завдяки вільному підприємництву козацькі хутори швидко стали високоефективними, зорієнтованими на ринок господарствами фермерського типу. Товарне виробництво худоби, вовни, шкіри, масла, сиру, сала, збіжжя, меду, воску, олії, тютюну забезпечило розквіт торгівлі та збагачення козаків. 1766 року на Запоріжжі вже налічувалося близько чотирьох тисяч хуторів, а козак середньої заможності володів тисячею овець та сотнею корів і коней. Так місце запорожця-нетяги та гультяя, який жив із воєнної здобичі та плати за службу зброєю, посів козак статечний і грошовитий – господар та підприємець.
Проте існування самоврядної Запорізької Січі з вільним населенням і ринковою економікою суперечило усьому ладу Російської імперії. Відтак, 1775 року російська армія зруйнувала Січ, а Катерина Друга звинуватила запорожців у захопленні багатьох земель для запровадження на них (цитата) «власного хліборобства, у чому вони досягли чималих успіхів». Запорізькі землі були роздані російським поміщикам, селяни – покріпачені, і господарство краю швидко втратило набуту ефективність.
У перший третині ХVIII століття Запорізька Січ утратила своє оборонне значення, тож енерґія козаків спрямувалася на освоєння земель Війська Запорізького. З лицарського ордену, кожен із членів якого був власником хіба що коня та зброї, Січ перетворилася на спільноту підприємців. За 4 десятиліття вони зробили степове Дике Поле краєм хліборобської культури з інтенсивною економікою.
Вигідне географічне розташування земель приносило Січі значні прибутки від митних зборів, плати за переправи та перевози, торгівлі кримською сіллю та рибою, використання лісових угідь, утримання заїжджих дворів, корчем, шинків, льодовень. Заохочуючи іноземних купців, Кіш навіть надавав їм позики з військової скарбниці.
Частина з усіх двадцяти тисяч запорожців несла сторожову службу безпосередньо на Січі та кордонах. Натомість одружені козаки брали в Коша «білет» (тобто, дозвіл) на заснування власного господарства на вільних землях Дніпрового Низу. Основною господарською одиницею були зимівники, або хутори, на яких вирощувалися зернові, розводилася худоба, закладалися сади й пасіки. Сплативши Кошу так зване «димове» (податок), обробивши поле та звівши будівлі, козак за правом «займанщини» ставав приватним власником і міг свій хутор продати, подарувати, заставити, передати у спадок.
Окрім козаків, на Запоріжжі у ста п’ятдесяти селах та слободах мешкали близько двохсот тисяч «посполитих» (селян-переселенців). Ці особисто вільні піддані Війська Запорізького сплачували йому «оклад» (податок) і наймалися працювати на хутори.
Завдяки вільному підприємництву козацькі хутори швидко стали високоефективними, зорієнтованими на ринок господарствами фермерського типу. Товарне виробництво худоби, вовни, шкіри, масла, сиру, сала, збіжжя, меду, воску, олії, тютюну забезпечило розквіт торгівлі та збагачення козаків. 1766 року на Запоріжжі вже налічувалося близько чотирьох тисяч хуторів, а козак середньої заможності володів тисячею овець та сотнею корів і коней. Так місце запорожця-нетяги та гультяя, який жив із воєнної здобичі та плати за службу зброєю, посів козак статечний і грошовитий – господар та підприємець.
Проте існування самоврядної Запорізької Січі з вільним населенням і ринковою економікою суперечило усьому ладу Російської імперії. Відтак, 1775 року російська армія зруйнувала Січ, а Катерина Друга звинуватила запорожців у захопленні багатьох земель для запровадження на них (цитата) «власного хліборобства, у чому вони досягли чималих успіхів». Запорізькі землі були роздані російським поміщикам, селяни – покріпачені, і господарство краю швидко втратило набуту ефективність.
