Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 11:03

Спеціальна програма: «Українські заробітчани в Європі: Італійський акцент.» Частина 7


Спеціальна програма: «Українські заробітчани в Європі: Італійський акцент.» Частина 7

Прага, 24 квітня 2002 - Сьогодні я познайомлю вас з полтавчанкою Тамарою, а вона, у свою чергу, поділиться своїми спостереженнями про Італію і те, як живеться у ній українським заробітчанам.

Розпочнемо з короткого фрагменту величезної статті в міському часопису “Полтавський вісник” про життя Ольги в Італії. Авторка публікації – уже згадана мною Тамара з Полтави.

“Хитра Рита звільнила покоївку італійку, якій платила вдвічі більш ніж Ользі. Тепер Ольга прокидалася ні світ ні зоря, драїла три ванни і ту частину особняка, де ніхто не жив. Треба було поспішати. Коли прокидалося сімейство, Ольга обслуговувала стару, застилала ліжка, прибирала в спальнях. Та найбільше непокоїла не робота, а недвозначні погляди господаря. Якось увечері, знемагаючи від утоми, Ольга домивала підлогу на веранді, на кухні на неї чекала ще гора немитого посуду, і раптом… кроки на сходах. “Ти красива жінка. Я хочу зробити тобі подарунок,” - Андреа підходив ближче й ближче. Ольга розгубилася, інстинктивно пішла в дім, він – за нею. Не знаючи мови, а лише близько півсотні слів, жінка зуміла перевести все на жарт. Хутко вибігла на веранду. На щастя сім’я вже підходила до будинку. Господар, насвистуючи якусь мелодію, пройшов повз служниці, неначе вона – порожнє місце. Ольга усіляко уникала Андреа, але тому все ж таки інколи вдавалося погладити її то тут, то там. Кожну іноземку в Італії вважали легкодоступною, щоб не сказати більше. Темпераментний Андреа не був винятком. Він підстеріг Ольгу, коли в домі нікого не було, лише стара сеньйора спала на горі. Жінка якраз писала листа додому. Смуток огортав серце, на очах виступали сльози. Як там чоловік і її хлопчики? В чому підуть до школи – із старих костюмчиків уже виросли. Андреа міцно притиснув до себе Ольгу, що напружилася наче струна, вклав у її долоню маленьку оксамитову коробочку. Жінка крутила головою, уникаючи поцілунків, старалася вирватися з міцних обіймів, але Андреа був сильним та наполегливим. Захопившись боротьбою, вони й не помітили, коли у дверях з’явилася стара. Скрикнувши від жаху, Ольга насилу вирвалася й кинулася до сеньйори, але та мовчки почовгала в туалетну кімнату. На підлозі лишилася розчавлена блакитна коробочка, із неї визирала покалічена сережка. Увечері, ковтаючи гіркі сльози образи, Ольга швиденько спакувала свої речі. “Ти, путана, путана! Усі іноземки – путани! Геть із мого дому!” - гнівно вичитувала її Рита. Жбурнувши під ноги половину платні (а могла б узагалі не заплатити ), господарка виштовхала Ольгу за поріг у темну, непроглядну ніч.”

Зиновій Фрис:

Моя колега Галина Мовчан читала короткий фрагмент статті в часопису “Полтавський вісник”. Авторкою публікації є Тамара з Полтави. Редактор згаданого часопису Павло Стороженко люб’язно надав мені координати пані Тамари в Італії. Живе і працює вона неподалік Соренто. Я зателефонував Тамарі одразу після того, як прочитав її дуже проникливу публікацію. Вона не лише про її життя в Італії, це, так би мовити, колективний портрет українських заробітчан. Тамара – людина дуже активна, їздить Італією, багато спілкується, а найцікавіші історії записує в блокнот. Уже назбиралося чимало матеріалів для наступних публікацій. Невдовзі вони з’являться в “Полтавському віснику”.

Тамара:

Виїхала легально, як туристка, і залишилася. Уже 2 роки і 3 місяці.

Зиновій Фрис:

І ще скільки хочете бути?

Тамара:

Додому хочу з першого дня. А як складеться, не знаю. Усе ніяк не вистачить тих клятих грошів. Щось скопити немає можливості. Я маю дві доньки на Україні, троє онуків. Усіх треба вчити, всім треба дати, а собі – майже нічого.

Зиновій Фрис:

А чим Ви займалися в Полтаві?

Тамара:

В Полтаві я працювала в туристичному агентстві екскурсоводом на протязі 15 років. Останні 8 років не працювала зовсім. Мій чоловік – військовий, але теж на пенсії. Зараз я вже без чоловіка, сама, ніхто мене там не чекає. Але діти кажуть: ”Мамо, ти нам нужніше там, ніж дома.” І я це дуже розумію, хоча серце болить.

Зиновій Фрис:

А не хотіли б, щоб ваші доньки приїхали, трішечки вас замінили?

Тамара:

Не хотіла би, тому що боюся. За молодих я дуже боюся. Я боюся за сім’ї. Моя старша донька вже 12 років одружена, має дітей, доброго чоловіка, також військового. Я не хочу, щоб зруйнувалася їх сім’я. Самі розумієте – люди молоді, він там самотній. Куди він дінеться? А вона тут що робитиме? Так, працюватиме, але є вихідні, а вона жива істота.

Зиновій Фрис:

Скажіть, а з Полтави знаєте ще людей?

Тамара:

Я знала двох. Але вони поїхали на Північ, де зарплатня більше. І, взагалі, я дуже хочу додому, дуже хочу сала, так хочу, що не можу.

Зиновій Фрис:

З часником? І огірків квашених?

Тамара:

З часником! І часник тут не такий, як у нас. І капусти, і оселедця хочу. Інформаційного голоду немає, але й оселедців немає.

Зиновій Фрис:

Я вам співчуваю. Повернетеся в Україну, і буде цього добра достатньо, було б тільки багато грошей.

Тамара:

Моя мета – повернутись, але мати можливість попрацювати поки що є сили, поки ще ноги носять. Що буде з дітьми, не знаю, тому що діти ще вчаться, і хочу, щоб мої онуки вивчилися.

Зиновій Фрис:

Таке болюче питання, як інтеграція українських заробітчан в італійське суспільство. Я не скажу про глибоку інтеграцію – назавжди залишитись, а на рівні пізнання країни, культури, традицій. Доводиться чути, що ніколи, нема часу, треба на це гроші. Але є і така думка.

Тамара:

Яка культура, яка поезія? Збиралися в парку, випили по сто грам, і всі додому – от наша культура.

Зиновій Фрис:

Як ви особисто, ваші знайомі, як ви проводите вільний час, де ви буваєте? Чи також в парку сто грам, і тим усе закінчується?

Тамара:

Купуємо білети, їдемо в Соренто на електричці, або їдемо в Позітано – є дуже гарні місця. Їздять жінки також у Рим подивитися Ватікан, службу Божу на П’яццо Сан-Петро, побачити Папу.

Зиновій Фрис:

Пані Тамаро, що вам із того, що ви бачили, особисто запам’яталося?

Тамара:

Я бачила багато. Рим, так, Рим. Але найбільше ці малесенькі міста – Соренто, Позітано, Амалсі, також Солерно. Помпея дуже гарна і дуже запам’яталася. Наші жінки туди часто їздять.

Зиновій Фрис:

Цими словами Тамари з Полтави, а зараз вона живе і працює під Соренто в Італії, ми закінчуємо ще одну частину спеціальної передачі. Хай щастить!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG