Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 20:35

Спеціальна програма: «Українські заробітчани в Європі: італійський акцент». Частина 8


Спеціальна програма: «Українські заробітчани в Європі: італійський акцент». Частина 8

Прага, 24 квітня 2002 - Готуючи цю передачу, довелось не лише з багатьма людьми переговорити – в Італії, Україні, Чехії, а й перечитати чимало літератури, а також, звичайно, публікацій останніх років про заробітчан головно в Італії.

На превеликий жаль, мало хто з українців, що нині працюють в Італії, можуть повторити слова Гоголя, котрий позаминулого століття провів кілька років в Італії. У квітні 1837 року він написав: “Словом, Європа для того, щоб дивитися, а Італія для того, щоб жити. Ось моя думка. Хто був в Італії, той скаже “вибач” іншим землям. Хто був на небі, той не захоче на землю. Словом, Європа в порівнянні з Італією все одно, що день похмурий у порівнянні з днем сонячним”. Є в Гоголя і такі рядки: “О, Італія! Чия рука вирве мене звідси? Що за небо! Що за дні! Літо – не літо, весна – не весна, вони тут кращі, ніж в інших куточках світу. Що за повітря! П'ю – не нап'юся, дивлюсь – не надивлюся! В душі небо й рай”.

Я більш ніж упевнений, що такі і подібні слова писали б з Італії в Україну десятки і сотні тисяч українських жінок, якби в Італію вони їздили не вимушено, не для тяжкої праці, не для заробітчанства, а просто відпочити, набратися сил, наснаги, просто подивитися на цю справді, чудову країну. О, скільки б чудових слів знайшлося в українських жінок! На жаль, на жаль... На жаль, знову доводиться згадувати інше:

“Нема ніякого життя, тюрма за свої гроші. Ходиш як за дитиною – треба взути, нагодувати. Тут діти не хочуть ходити навколо своїх батьків. Вони наймають нас, ми ходимо. А вони собі їдуть на відпочинок. Не так, як ми – раби. Ми є тут раби. Отак робиш, тому що тобі платять гроші. Ще хто має вихідний, то те ще більш менш, а як я роблю без вихідних, то, взагалі, то є тюрма за свої гроші. Якби не мій малий, то я б уже давно поїхала додому і наплювала на ті гроші, тому що там чекає на мене чоловік. Що то за життя?”

Зиновій Фрис:

Іван Франко понад 100 років тому писав таке про українців, які працювали в Італії:

Небо італьське блакитне, погідне Бачило бруд наш, пригноблення бідне. Гєнуя довго, мабуть, не забуде, Як-то гостили в ній руськії люди. Будуть ще внукам казать проти ночі, Дивний тут люд кочував із Півночі. Рідну країну з слізьми споминав він, Але з прокляттям із неї тікав він.

Зиновій Фрис:

Зателефонував я днями до Італії і почув:”А тут ваш друг дитинства.” “Хто?-питаю.-Ах, Толя!” За якийсь час я розмовляв уже і з ним. Звісно, нічого втішного. Утім, коротенька репліка Анатолія.

Анатолій:

Ну, як живеш? Виживаєш, а не живеш. Хіба ми живемо? Ми виживаємо любими способами.

Зиновій Фрис: Гнітить українських заробітчан і таке.

Італійці не цікавляться Україною. Узагалі, дуже мало людей, які цікавляться політикою, іншими країнами, Вони тільки “італьяно”. Про Україну вони мало, що знають. Вони нас рахують, як якихсь негрів у Африці, що в нас телевізорів ще нема. Якби вони бачили мою хату, то знепритомніли б.

Зиновій Фрис:

Усе оте негативне, навіть, може, крик душ, що знудьгувалися за всім рідним, це таке підсвідоме нарікання на долю, на те, що вони змушені бути тут, в Італії, бо в нинішній Україні не заробиш тих грошей, що тут, грошей, які дуже часто наскрізь просочені гіркими сльозами. Ірина з-під Мілана, мабуть, висловила думку всіх українських жінок, що працюють в Італії.

Ірина:

Добре, що є така Італія, що приймає, що дає можливість підтримати наших людей, наші родини. Але є “але” – страшна ностальгія. Дуже хочеться додому!

Зиновій Фрис:

Нудьгують не лише українки в Італії, сумують, насамперед, їхні діти в Україні. Християнський часопис українців в Італії вмістив листи українських дітей до своїх мамусь і бабусь. Ось лише окремі рядочки з тих листів:

Не плачте, мамо, не сумуйте. Бо прийде той день, коли ми знову зустрінемося, і доля нас ніколи не розлучатиме. Уже більше півроку тебе немає з нами в рідному Дрогобичі. Дякую тобі за ту самопожертву заради мене і братика Івасика.

Це були рядки з листа 20-річного Євгена Танчука з Дрогобича. Ось, що написав Василь Кузь (12 років) з села Гаї, Нижні на Львівщині:

Як ви поживаєте, дорога мамочко? Чи здорові? Бо по телефону у вас був дуже засмучений голос. Ви, мабуть, дуже сумуєте за нами. Я скучаю за вами. Я вас люблю, хочу, щоб зараз ви були біля мене...

Це була 8 і наразі остання частина спеціальної програми про українських заробітчан в Італії. Програму готував і вів Зиновій Фрис. За якийсь час він має намір повернутися до цієї теми, разом із Іриною Халупою вони хочуть підготувати цикл передач про українців, що живуть і працюють в найрізноманітніших куточках світу, бо надто вже неординарна ця тема, надто багато українців із різних причин розкинуті по світу. Оскільки ми завершили сьогодні цикл передач про українців в Італії, то хотілося б нагадати телефон італійської профспілки, так званих, позаспільнотних працівників. Профспілкою керує українка, громадянка Італії, Марія Працюк. Вона і її колеги будуть щиро раді допомогти всім українцям, котрі працюють в Італії, із найрізноманітніших питань, зокрема, із безкоштовною юридичною консультацією. Телефон у Римі: 06 – код Риму, 70453324. Адреса профспілки в італійській столиці: Марія Працюк

Віа Тассо 147 14900185 Рома Італія

Скористайтеся, будь ласка, можливістю допомогти самім собі.

Передача поки що остання, однак продовження за якийсь час не виключене.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG